Переїзд з Одеса на Великий Фонтан втомив Раїсу Михайлівну. Вона стала розтривожена, вередлива й раз у раз чогось чеплялась до чоловіка.
— Вчора Саня, не питаючись в мене, полетіла на гулянку, прогуляла цілісінький день і вернулась трохи не опівночі, — почала Навроцька.
— Гм! — муркнув флегматично млявий Навроцький, сьорбаючи чай.
— А Сані ніколи й слова не скажеш! Вона мене не слухає.
— Гм, угу! — мукнув знов Навроцький. Це був знак, що йому не хочеться базікать.
— Чого ти мукаєш? Хіба в тебе язика нема? Впини лишень свою дочку, бо вона затого збавить і мою Маню, — сказала вже сердито Навроцька.
— Хіба Саня маленька, щоб я її впиняв, — насилу одказав Навроцький.
— Хоч і не маленька, але вона ще дівчина. Хіба ти не знаєш, яка вона на вдачу?
— Гм… Яка ж в неї вдача? — спитав знехотя Навроцький.
— Забісована вдача! Вона робе, що схоче, ходе, куди хоче; мене не слухає.
— Тебе часом то й не варт слухати, — одрізав Навроцький. — Ти часто вередуєш.
— О, бач! я так і кажу! В тебе я все винна. А хто ж буде її доводити до пуття, коли в неї батько, як з клоччя батіг? Ти її розпестив, розпустив. Бігає, десь завжди гуляє, до церкви зо мною не ходе, — сказала з злістю Раїса Михайлівна. — От викохав дочку! Носиться з якимись вченими книжками, бігає кудись. Нащо це здалося панні? — тягла далі Раїса Михайлівна.
— Доволі вже з нас того лицемірства, — мукнув Навроцький.
— Якого лицемірства? Чого ти своїй Сані все потураєш? Га? Що з неї вийде? Ти хочеш, щоб вона на шибениці повисла? Мене не слухає, старших не поважає, — вже сердито говорила Навроцька.
— Часом і старших не варто поважати, — обізвався Навроцький. — І старші бувають усякі.
— Добрі ідеї проповідуєш. Добре, що моя Маня не чує. І сам говориш непотрібні слова, і дочку свою з пантелику збиваєш, — сказала докірливо Раїса Михайлівна.
— Та ми ж дома: можемо, здається, зняти машкару з лиця, котру надіваємо при людях та перед начальством, — промовив Навроцький.
— Знімай вже ти, коли вбрався в машкару. Я завсіди ходжу без машкари. Про начальство говори, та й міру знай. Он сидиш та й сидиш товаришем предсідателя. І бог зна, коли будеш предсідателем. Частіше надівай машкару на лице, коли вже тобі припала охота часами скидати її.
— Не буду ніколи предсідателем; з Петербурга пришлють когось іншого, якогось дурного аристократа, бо місце ласе. От і цей їздить ціле літо за границею, а я тягну сам ярмо, як той віл, — сказав Навроцький.
— То тягни мовчки принаймні та не говори цього при людях та при дітях. Он викохав дочку! Носиться з якимись вченими книжками, бігає кудись. Нащо це здалося панні?
— Гм… гм… — замукав знов Навроцький.
— Я боюся за свою Маню. Ти таки припини свою дочку, — сказала Навроцька.
— Гм… Починаєш спочатку.
З ґанку вийшла Маня, дочка Навроцького та Раїси Михайлівни, й перебила їм розмову.
Навроцька замовкла. Маня була здорова, повна, рум'яна, але непроворна і таке неповертайло, як і її батько. Сидячи завсіди в хаті коло матері, неначе курча під крилами в квочки, вона зарані фізично розвилася й стала сита, навіть гладка.
Маня сіла коло матері дуже близенько. Повне тіло аж вилізало та випихалось з-під сукні на шиї, з-під тісних рукавів на руках.
— Чом оце Саня не йде пити чаю? — спитала в дочки Навроцька.
— Не знаю; вона побігла в номер до Мурашкової, — обізвалась Маня.
— О ба! Побігла, ні в кого не спитавши, — сказала з злістю Навроцька.
— Угу, гм, ге! — мимрив старий, запихаючи паляницю в рот.
— Ти, Маню, не вважай на Саню, ніколи не слухай її, бо вона тебе не доведе до добра, — бубоніла Навроцька.
— Я, мамо, тільки вас і тата слухаю і більше нікого, — сказала Маня.
— І добре, дочко, робиш, — обізвалась Навроцька.
— Ого! — промовив Навроцький, вкинувши в рот пів-сухаря.
В той час по дорозі до монастиря йшов Дмитро Васильович Фесенко. Тінь од шовкового сірого зонтика вкривала його широкі плечі й переливалась делікатними сутінками на його рум'яних щоках, на біло-жовтій одежі з шовкової чесучі.
Маня вгляділа його й промовила несамохіть:
— Яка гарна постать!
— Маню! так не личить говорити панні, — тихо сказала Раїса Михайлівна, — вдержуй язика, а найбільше при людях.
Маня замовкла. Вона так зучилась вдержувати язика, що він в неї неначе почав приростать до піднебіння й був напоготові хоч би й оніміть. Вона не вміла навіть гаразд розговоритись.
Фесенко зняв циліндер і поклонився Навроцьким. Він не раз стрічався з ними, був давно знайомий, але ще й досі ні разу не був в їх домі.
— Запроси його на чай, — сказала нишком Раїса Михайлівна до чоловіка, — та тільки надінь на цей час на себе машкару… бо це стороння людина, мало нам відома.
Маня витріщила на матір здивовані очі, не розуміючи, за яку то машкару казала мама. Раїса Михайлівна втямила, що похопилась, і прикусила язика. Навроцький встав з місця, привітався до Фесенка й запросив його до столу на чай. Фесенко тільки того й ждав. Він задля того й приїхав на Великий Фонтан, щоб там будлі-де стрінутись з Санею й побалакать з нею.
— Сідайте, будьте ласкаві! Вибачайте, що ми п'ємо чай по-сільській, по-простацькій, — сказала Раїса Михайлівна.
— Звичайне діло на дачах, — сказав Фесенко, виставляючи широкі груди з широко викроєною жилеткою, з блискучою чистою дорогою сорочкою, де блищали золоті ґудзики якоїсь надзвичайної форми.
Фесенко глянув на Навроцьку, на її сіру шовкову дорогу сукню, й подумав: "Ну не усе-таки в вас по-сільському, по-простацькому".
— Чи приїхали на Великий Фонтан куватись в морі? — спитався Навроцький в Фесенка.
— Ні, я купаюсь в самому Одесі, а сюди приїхав поблукать та погуляти, — сказав Фесенко й при тих словах обережно поставив на траву свій блискучий циліндер, неначе він був скляний та щоб часом не розбився. Він окинув очима зелений парк, глянув на одчинені вікна; Сані нігде не було видно.
— А ми заїхали сюди купатись та пропадать з нудьги, — сказав Навроцький.
— Трохи-таки нудимось. Нема знайомих. Доведеться-таки добре нудитись. Правда, Маню? — промовила Навроцька, обертаючись до дочки, щоб навести її на будлі-яку розмову з Фесенком.
— Еге, мамо! — промовила тихо Маня та й замовкла.