Nachtingal

▼

Готуюсь до свята на честь твоєї любови до янголів. Ти такий людяний, такий справжній. Ти будеш запрошений, але не прийдеш. Я знатиму, але продовжуватиму приготування. Починаю з миття вікон удома, хоча свято проходитиме не тут. Поливаю рослинність і зовсім випадково розбиваю горщики, розсипаю землю. Сиджу серед уламків, роздивляюся дивні узори. Коли схоплююсь, мчу до швацької машини тиснути на педаль. Шитиму святкове вбрання з чорної альбо білої тканини. Рватиметься нитка, але я лишатимуся врівноваженою — уявляю себе непохитною. Відмовляєш через те, що такі свята не для тебе. Не заслужив, чи що. Але це не виправдання, нагнітаю, не причина. І прошу віднайти іншої, більш переконливої. Не забарюєшся, знаходиш: ти більше не любиш янголів і не хочеш ніякого болю. Після свята, придумую, запрошу побути вдвох. Покажу, чим снила, на що розраховую. Програю: тобі давно не цікаві всі ці (навіжені, метушливі) речі. Пхаю до пакета пошитого лахміття, беру кілька рожевих суконь для можливих (непередбачуваних, випадкових) гостей. За пару годин я маю бути на місці. Вирішую для початку ретельно вимитись. Набираю води і сідаю до ванни. Зауважую, що старою мачулою якийсь незнайомець починає старанно вимивати мені спину. Він наближається ближче до стегон. Доходить, що незнайомець оголений. Ну звісно, ванна повна води. Спочатку думаю, ніби так і має бути, він просто допомагає і нічого не проситиме (не вимагатиме) натомість. Як пора, силуюсь висковзнути на підлогу. Незнайомець сідає впритул, не відпускає. Мені потроху стає моторошно, я розгублена. Все, бо запізнюсь — переконую незнайомця, відпускай. Незнайомець піднімається у повний зріст, а потім повертається спиною, нагинається і пропонує вилизати йому сідниці та залізти до ануса язиком. Ти здурів — шаленію перед незнайомцем. Я маю мужчину, тобі я цього не робитиму. Нікому не робитиму, окрім свого мужчини. Незнайомець спритно вистрибує з ванни і з усієї сили б'є кулаком в голову. Каже: дрянь, наступного разу я тебе просто зґвалтую, ти здохнеш під моєю плоттю. Намагаюсь збагнути, що сталося і хто цей несамовитий незнайомець. Якщо тільки примарилось, більше нічого. Утім, помічаю, яке неприємне на дотик волосся — липке. Вимиваю голову, вода аж руда. Ти міг передумати. Тому по скорому вдягаюсь, забуваючи про розбиту голову, хапаю назбираний мотлох і їду туди, де має початися свято на честь твоєї любови до янголів. З'являюсь першою, устигнувши купити пляшку білого вина. (Без пляшки свято не матиме кульмінації.) Готую територію для веселого гуляння: наповнюю трилітрові слоїки травою, розпалюю тогорічного листя. Десь узяла, розпалюю. Учасники безтурботного свята приходять вчасно. Приносять із собою вогняні напої і препарати для вичавлювання чуттів. Усі чекають на початок свята. Ти не передумав — тебе нема. Я змушена розпочинати. Бажаю учасникам незабутнього вечора і дозволяю вживати вогняних напоїв і препаратів для вичавлювання чуттів. Я граю ролю божевільного (несправжнього) янгола і помираю від надлишку любови в його серці. Чимось цей янгол схожий на тебе в минулому. Згодом пригадую незнайомця — коли по скроням і щокам стікають ційки свіжої крови. Забруднюю своє святкове вбрання. Учасникам усе це так подобається, що запускають пальці в моє злипле волосся і вилизують. Хапаю пляшку свого білого вина, вириваюсь, аби зачинитися в туалеті. Кілька хвилин учасники стукають у двері, але їм набридає — вони починають вживати вогняних напоїв і препаратів для вичавлювання чуттів. Виходжу, коли стихає. Я прагнула зробити тобі свято; нічого не вийшло. Передовсім, ти не прийшов, а вже потім — вся ця людська зовнішня каламуть. Погоджуюсь, що біль — уже зайве, і рву паперові крила на спині.

Ріжемо спеку лезами із картону. Маємо слабку надію, відбіливши чорні плями на чужих (ворожих) тілах. Гарячі шматки летять по водній гладі й тонуть. Дохне річкова риба, моря викидають останній (можливий) врожай. Поверхня криється зеленою муттю, коли з сонця стікає блакитний піт. Наша хата недосяжна для інших і ти вже сумуєш. Сумуєш — вигадуєш забороненого для світу (різати спеку, відбілювати плями, труїти рибу) — вигадуєш грішні заняття для нас обох. Здогадуюсь, що не так. Хочеш співати, але не можеш. Котрий місяць застуджені легені, в горлі — невмотивоване божевілля. Я лікую, хоча ти не погоджуєшся. Приношу жбанок із теплим напоєм. Прошу: пий. Не звертаєш, не п'єш. Чекаєш на того, хто запросить до своєї гостини і пригощатиме жертовним пійлом. Ти думаєш — це врятує: тебе вкотре цікавлять принцеси. Не знаю, чи нервувати (біситись). Виливаю зі жбанку відвар у траву. Трава жовтіє, мерхне. Кажу, що принцеси чекатимуть у найближчому селищі — тобі пора. Принцесам дав притулок смиренний селянин. Він поїть із порожнього кухля жовтою водою, він виставляє на столи зіпсованих страв і принцеси наїдаються до зав'язки. А наразі принцеси ждуть на тебе. Несу з хати чисті рушники, одяг, взуття. Не рухаєшся; омиваю бліду шкіру. Ти слухняний (покірний). Мию волосся узваром, цілую солоні губи. Знаєш: вони не поможуть, але йдеш. Покриваю чисте тіло одежею і відпускаю. Наостанок прохаю пам'ятати, хто в мені. Кажеш, мовляв, пам'ятаєш. По дорозі рубатимеш росяні овиди, ґвалтуватимеш полуничних тіней. Ітиму вслід, але не боронитиму. По дорозі ліпитиму росяні овиди, оживлятиму полуничних тіней. Ставиш питання, чи я твій раб. Ні, вкотре перечу, твоя, — не раб. Принцеси не настільки розхитані, як я. Ви їстимете і питимете. Можливо, щось буде далі.

▼

Так утомлююсь, що забуваю марити. Реально зупиняюсь на слизькому усвідомленні моралі. Гадаю: віднині чесна з іншими (ти ні до чого). При цьому гортаю вибухові опуси спраглих до гарячих кольорів — мене розпікає, рве. Ти пишеш і телефонуєш. Тобі (вкотре) сумно. Я хочу чимось зарадити. Питаєш, чи сню тобою, чи думаю нарешті приїжджати. Либонь, надміру зле, коли питаєш, чи сню тобою, чи думаю нарешті приїжджати. Даю відповідь: ще пак, але не певна, що сьогодні буду (що потрібна). Потрібна і висловлюєш прохання: кортить знати всі найбрудніші подробиці моїх снів, коли направду сниш. Мені соромно — я не переповідаю, а ти ображаєшся. Щільно гублюсь серед заклопотаного люду, офіційних жінок. Офіційні жінки саджають за стіл і наказують перечитувати папери, щось друкувати. Ти застрягаєш у свідомості — із жінками трохи гальмую. Офіційні жінки реагують на твої дзвінки — вони не задоволені моєю роботою. Ігнорую твої питання, намагаючись відповідати запитам офіційних жінок. Скоро набридає — хвилююсь, чи не зникнеш. Не зникаєш, ти все розумієш, чекатимеш. Від початку заповнюю папери, друкую. Нарешті офіційних жінок влаштовує, вони поглядають на годинник, усвідомлюючи, що пізно. Дякують і відпускають. Ти все розумієш, але не озиваєшся. Я розумію і розшукую. З мене витікають останні краплі червоної рідини; не можу змиритися з тим, що сьогодні тебе не побачу. Проходжу зупинку, з якої сідаю до транспорту, аби добратися додому. Додому не хочу (не можу). Тиняюся запиленими вулицями, труся між яскравих вітрин. Ти випиваєш кілька келихів вина і готуєшся до зустрічі зі мною, хоча я не знаю ані міста, ані вулиці, щоби надибати твої п'янкі від життєвого мороку скроні. Шукаю туалет і води — годиться обмитись, бути для тебе чистою (це ще не все). Гублю сподівання, опускаюся на коліна поблизу якогось волоцюги. Отак удвох і перебуваємо: волоцюга, по вуха залитий горілкою, спить, я — стою на колінах. Як на довго — жоден не тямить. Пригадую, відколи не голилась, не мила голови. Коли не запрошуєш — не голитимусь, не митиму голови. Від волоцюги відрізняюсь хіба тим, що твереза. Повідомляєш, куди їхати. Ніяково через увесь бруд, який на мені. Не приховую, даю знати. Ти розлючений — і досі не з'явилась. Що брудна, неважливо. До твого міста декілька годин. Не знаю, чи витримаєш (чи витримаю). Тобі нестерпно: кажеш, більше не чекатимеш. Утім, стрічаєш на зупинці і навіть цілуєш. Задаюсь, наскільки все реально. Ведеш до склепу. Ми маємо купити хліба і яєць, а купуємо пляшку алкоґолю. Ніяких припущень, для чого нам алкоґоль. Тримаєш мене за ремінець, аби не втекла. Втекла б, але ж тримаєш. І нащо тримаєш? Доходимо до твого помешкання. Ти вже готовий, розпалений. Я не забуваю про весь свій бруд і прошу зупинитися (сунеш руками під одяг). Тебе влаштовує так, але не відмовляєш. Набираєш води і запрошуєш. Тобі цікаво, як роздягаюсь і проводжу процедуру купання. Твоє прохання: не зачинятись, зараз принесеш чистого рушника і прийдеш сам. Мені ніяково — дивно. Знімаю одяг без тебе. Приходиш уже тоді, як скручуюсь равликом у воді. Вішаєш рушник, не йдеш. Питаю, що, митимеш мені волосся. Опускаєш свої руки на голову. Напружений. Кажеш: ще не доводилося мити таке довге волосся. Незграбно масажуєш. Смішний. Але не сміюсь, почуваюсь дитиною. За мить знімаєш футболку, розстібаєш джинси. Опускаєшся поруч. Тобі хочеться такого сексу, та в мене нічого не виходить. Все гаразд — заспокоюєш, зробимо в постелі. Лежимо, поки не витікає вся вода. Хвилююсь, як змиватиму голову. Ти піднімаєшся, даєш змогу поголитись і змити волосся, напускаючи заново води. За столом я їм суп, а ти п'єш холодне пиво. Потім ми разом багато п'ємо (але вже не пиво) і говоримо про наші життя. Ми чомусь певні, що й досі живі (живемо). У нас відчинене вікно. Чути, як вулицею ходять дорослі й діти. Вони, либонь, переконані, буцім варто жити саме так, як вони. Не погоджуємося — починаємо кохатись. Згадую, що завтра на мене чекають. Маю бути в компанії знайомих і незнайомих осіб. Бурмотиш: не відпущу. Але так не можна. Відпустиш, коли вже буде запізно (на мене образиться вся компанія знайомих і незнайомих, осіб). Зрештою, мені не шкода, най ображаються. Засинаєш першим; я не можу — щось муляє. Йду до іншої кімнати і влаштовуюся на канапі, валятимусь. Під ранок замерзну і повернусь до тебе, проситимуся під ковдру. Падає дощ. Пробуєш переконати, що із зустрічі з компанією (знайомих і незнайомих) нічого хорошого не буде. Я знаю, але не підводжу. Дзеленчить рурка, пора би й узяти; не беру. Умовляєш не ігнорувати. Телефонує одна зі знайомих. У неї спухлі губи, де я ошиваюсь. Заспокоюю, зараз буду. Затягуюсь до одягу, ти йдеш мене проводжати. Лишитися би — думаю. Лишилася би — говориш. Вию, скавучу. Ненавиджу всіх знайомих і незнайомих, але кидаю тебе, щоби розважити їхню самозакоханість.