— А за це король Кумі-Орі йому подарує американський автомобіль, центральне опалення, басейн і напевне ще щось.
— Але ж у Кумі-Орі катма грошей!
Дідусь знизав плечима. Йому й самому цього не збагнути, сказав він. Але він не хотів випитувати в Ніка про все.
— Як же він збирається їх винищити? — спитав я.
— Якось за допомогою води,— промурмотів дідусь.
Перегодя ми з Мартіною радили раду. Зійшлися на тому, що треба на Ніка напосістись. Навіть якщо мама нас відраджуватиме. Я покликав Ніка до себе в кімнату, і ми заходились його "обробляти". Я — батогом, а Мартіна — медяником.
Я насідав:
— Ану роказуй свою таємницю, паршивцю, бо так боки полатаю, що й посинієш, ти, шлиндрику нещасний!
А Мартіна щебетала:
— А ми все розкажемо нашій любій сестричці, а не розкажемо, наша люба сестричка цілий тиждень не розмовлятиме з нами!
Цього разу надпогроза не подіяла. Нік наче води в рота набрав. І враз я (дуже доречно) згадав про випробуваний спосіб: "Я-жодному-твоєму-сл ову-не-вірю!"
Я сказав:
— Дірку від бублика — ось що кумі-орський король може подарувати нашому татові, той миршавенький стручок без шилінга за душею!
Нік піймався на цю вудочку. Він вигукнув:
— Кумі-орському королю не потрібні для цього гроші, в короля є друг, кумі-орський імператор з автостраху. А тому підвладний генеральний директор з автостраху. Генеральний директор на віддяку висуне тата на директора автостраху! Тоді тато зможе сам усе купити!
Я остовпів. Мартіна зблідла від люті. А Нік позеленів з досади, збагнувши, що прохопився.
— А в який спосіб збирається тато знищити куміорців? — запитала Мартіна. Але більше з Ніка годі було й слово вирвати. Лишилося одне: ми підхопили Ніка під пахви й потягли до підвалу.
Я процідив крізь зуби:
— А зараз, малий виродку, ми спустимося до підвалу й ти на власні очі побачиш тих, кого тато разом з твоїм любим королем хоче звести з цього світу!
Нік опирався руками й ногами. Він кричав, що боїться підвалу та його лихих мешканців, і кричатиме доти, доки не почує мама. Проте довго кричати він не зміг, бо Мартіна міцно затулила йому рота долонею. Я прихопив кишеньковий ліхтарик. Хоч як Нік пручався, нам удалося затягти його до нижнього підвалу. Він увесь тремтів, як цуценя. Зі страху чи з холоду — не знаю. Мартіна не відступала від нього й на крок.
Я підступив до великої нори й гукнув:
-Я привів з собою брата й сестру. Вони хочуть з вами познайомитись!
З нори вилізли п'ять куміорців. Вони вклонилися й сказали:
— Добридень, друзі!
Тим часом інші куміорці також повилазили зі своїх нір. Вони привітно кивали нам головами. У руках тримали совочки й грабельки. Хвилину тому вони всі ще працювали, їхні радісні обличчя були зрошені потом. Кругленький темно-сірий куміорець вигукнув:
— Вітаємо тебе, друже! Завдяки твоїм совочкам ми збудували сьогодні дитячий садок.
Худий довгов'язий куміорець пояснив мені:
— Не сьогодні-завтра буде школа!
А плямистий, сіро-коричневий, додав:
— Післязавтра ми перекопаємо картопляні плантації, щоб краще родила картопля й наші діти були ситі.
Куміорці показали нам нірку — дитячий садок.
-Дітки, покажіться-но! — вигукнув один із куміорців.
У нірці зчинилась метушня, хтось пирскнув. Звідти випурхнула зграйка крихітних, сніжно-білих куміоренят. У них були світло-голубі очі, рум'яні щічки й ніжно-лілові ротики.
Нік не стримався й вигукнув:
— Які ж гарнюсінькі! Гарніші за білих мишок!
— Вони передусім гарніші за твого огірчища,— сказав я. Але Нік мене не слухав. Він ліг на землю й почав бавитися з куміоренятами.
Куміорці були такі запальні й діяльні, що я не зважився розповісти їм про тата й огірчище. Вони були сповнені планів та надій. Один куміорець з великої нори поділився зі мною:
— Через рік, друзяко, ти нашого підвалу не впізнаєш —1 почав фантазувати, що? вони ще збудують і як забезпечуватимуть себе харчами— Голодові буде покладено край раз і назавжди,— завершив він.
— Завдяки твоїм інструментам ми вириємо такі нори, що ніяка зима нам не буде страшна! — сказав його сусід із великої нори.
Мартіна схопила мене за рукав і прошепотіла:
— Розкажи їм, розкажи!
Я відкашлявся, але не знав, з чого маю почати. Щиро кажучи, мені й за тата було соромно.
— Кажи ж уже, не зволікай, — наполягала Мартіна.
— Друзяко, що ти нам маєш повідомити? — запитав куміорець з великої нори.
Відступати було нікуди.
— Мій тато й огірчище, ваш колишній король, вирішили звести вас зі світу.
У підвалі враз запанувала напружена тиша. Куміорці збилися докупи. На побіжний погляд вони могли б здатися буртом великої картоплі. Я подивився на них, але не побіжно. Я розглядав їх пильно й помітив, що їх опанував страх. Один з п'яти мешканців великої нори протовпився до мене й запитав:
— Що задумали твій батько і останній з роду Погрібних?
Нік і далі лежав на землі. Він тримав у руці двоє куміоренят і ніжно дмухав на їхні лілові носики, а малюки пирскали сміхом.
— Ніку, послухай-но, що я тобі скажу,— почав я,— ти повинен нам зараз же розповісти, що задумали тато з огірчищем, аби ми ще могли щось зробити їм наперекір. Якщо ти нам не розкажеш, ці милі, маленькі білі куміоренята невдовзі загинуть.
Нік сів. Кілька разів ковтнув слину. Подивився на маленьких куміоренят у себе на долоні й сказав:
— Вони хочуть влаштувати у верхньому підвалі аварію водогону. Може, завтра, а може, післязавтра. Вода рине до нижнього підвалу й затопить ваші нори-хатинки і все-все. А куміорці, сказав король, плавати не вміють. Вони домовилися все зробити, коли в тата буде вільний день. В обід тато спуститься до верхнього підвалу, нашкодить там, закричить, що прорвало трубу. Він викличе пожежну команду, яка випомпує воду з нижнього підвалу. Але на той час всі куміорці вже потопляться.
Куміорець, який задав останнє питання, обернувся до свого народу:
— Громадяни, будь ласка, зберігайте спокій!
Куміорці вже й так стояли, наче остовпілі. Від страху вони зробилися світло-сірі. Тільки малі білі куміоренята безтурботно бавилися з Ніком.
— Громадяни, як нам себе захистити? Один сказав:
— Може, ми ще встигнемо навчитися плавати? Другий:
— Або збудувати човни? Третій: