— Де ви діли всі ті іграшки? їх уже нема в саду!
— Вони в саду, тільки за будинком,— збрехав я.
— Ні, там їх нема! — сказала мама.
Мартіна заледве проглинула довженну макаронину й промурмотіла:
— Я їх занесла до своєї кімнати.
— Ні, там їх нема! — голосно сказала мама.
— Виходить, їх хтось украв,— обурився я.
— Хто ж? — запитала мама.
— Мабуть, негренята,— сказала Мартіна.
Мама образилася. Вона заявила, що вважає себе доброю матір'ю і в нас нема підстав не довіряти їй. Ми сказали, що вона й справді дуже добра мати, але це ще не підстава, щоб звірятися їй в усьому без винятку. А що наша мама справді добра, то вона нас зрозуміла.
Після обіду ми помили й витерли посуд — нехай мама знає, що ми в неї добрі діти. Прийшли додому дідусь із Ніком. На виставці вони бачили такі чудові потяги, хвалився Нік. Мама хотіла дати дідусеві попоїсти спагеті, але дідусь сказав, що в нього пропав апетит. Йому нічого не хочеться їсти. Дідусь мав блідий, хворобливий вигляд. Ліва рука в нього дрібно тремтіла. Рот ще дужче перекривило. З ним таке буває, коли він чимсь дуже схвильований.
Дідусь подався до своєї кімнати трохи заснути обідньої пори.
Мама запитала Ніка:
— Це ти діда розсердив?
Нік сказав, що він діда не сердив, а що дід дорогою додому вже був якийсь невеселий, хоч Нік розповідав йому такі цікаві, просто дивовижні речі. Дідусь навіть сказав Нікові, що він, мабуть, піде до пансіонату для старих людей, тому що ми не сім'я, а якась божевільня.
— Дорогенький менший братику, — звернулась Мартіна до Ніка,-і які ж це дивововижні речі ти дідусеві розповідав?
Нік відповів:
— А хіба ж ні? Про те, що ми невдовзі купимо великий американський автомобіль марки "шевроле"! І поставимо в будинку центральне опалення! І я матиму велосипед з десятьма передачами! І в саду ми зробимо басейн з підігріванням.
— Просто сон рябої кобили! — спалахнув я.
-Ніякий не сон! — образився Нік— Ось побачиш! Як будеш чемний, то й сам купатимешся в нашому басейні.
— Усе це ми виграємо в лотерею? — поцікавилася мама — Чи, може, банк пограбуємо?
— Ні,— сказав Нік,— не виграємо і не пограбуємо. Навіщо?
— А де ж нам узяти грошей на машину, центральне опалення, басейн і велосипед з десятьма передачами? — запитала Мартіна.
Цього Нік, на жаль, не міг сказати. Він і так уже забагато нам вибовкав. І наостанок запевнив, що невдовзі ми всі дуже пишатимемося татом і нарешті зрозуміємо, як несправедливо до нього ставилися.
У мене в голові дзвіночки забриніли. Я не знав, що стоїть за Ніковими словами, але звідки вітер віє, здогадатися було неважко.
— Скажи-но, братику,— запитав я,— а дідусеві ти своєї таємниці часом не розповів?
Нік зашарівся:
— Дідусеві я майже все розповів. Через ті залізниці я взагалі забув, що це таємниця. Але дідусь мені пообіцяв, що нікому не скаже. І вам теж.
Мама тяжко зітхнула. Мартіна попросила її змусити Ніка розповісти усе, як на сповіді. Взагалі змусити Ніка неважко. Треба тільки сказати йому: "Ну, то й не розповіднії, мені твоя таємниця зовсім не цікава. І ти мені не цікавий. Я з тобою три дні не розмовлятиму!"
Але мама сказала: ми всі тут рівноправні. Вона ж нас не змушувала зізнатися, де ми діли п'ятдесят три набори іграшок для пісочниць і що означає вся ота бридня зі збиранням пожертв на користь негрів. Проте зараз найважливіше — бути привітним і уважним до дідуся. А то в нього не витримає серце. Лікар попередив: якщо в дідуся сіпається рот і тремтить ліва рука — це сигнал тривоги.
Але ж цей Нік і варивода! Знову він розревівся: скажи йому, де ж ті п'ятдесят три набори для пісочниці. Він, мовляв, також хоче мати таку саму колекцію, як негренята. І в нас не повинно бути від нього ніяких таємниць!
— А в тебе ж таємниця є! — сказав я йому.
— Та я ж твердо пообіцяв нікому її не виказувати,— хлипав Нік.
— Кому пообіцяв? — запитала мама.
Нік був у розпачі. Він силкувався зважити, чи розкриє хоч якусь частку таємниці, якшо відповість.
— Ти пообіцяв татові? — допитувався я — Чи твоєму любесенькому королеві?
Нік міцно стулив губи. Та я подивився йому в очі. Який же він ще малюк! Зовсім не вміє хитрувати. В очах його читалося: так. Отже, він пообіцяв і татові, і огірчищу.
Мама нагримала на нас:
— Дайте спокій бідолашному хлопцеві! Він і так не знає, на яку ступити!
— У нашій сім'ї не тільки йому так ведеться! — сказав я Мартіні, але Нікові дав спокій. Я навіть не пустив йому шпильки, коли він проходив повз мене, несучи до татової кімнати пророщену картоплину.
У дванадцятому розділі
НА ВАС ЧЕКАЄ СУЦІЛЬНИЙ РЕЙВАХ; ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ЗАПРОПОНОВАНА ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ, НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ
Але ясно одне: мені в цьому розділі вдалося вирвати у Ніка його таємницю. Скінчилося це не звичайною сімейною сваркою, а нечува-ним скандалом.
Я собі місця не знаходив. Мозок свердлило питання: чим так стривожений дідусь? Я підійшов до дідусевої кімнати й прислухався. Було тихо, дід не хропів, а він завжди хропе, коли спить. Постукав, дід мене впустив. Я вмостився на ліжку й сказав, що мені треба поговорити з ним. Я хотів розгадати Нікову таємницю — не просто з цікавості, а тому що вона, певно, страшна й небезпечна, якщо так уплинула на дідуся, і їй треба протидіяти.
Дідусь запалив цигарку. Він сказав, що Нік молов казна-що, навіть не збагнути. Але чітко вимальовується одне: безтронний кумі-орський король казиться з люті — піддані не йдуть його перепросити й знову посадити на трон. Тому він вирішив помстится —знищити свій народ. Але самотужки він нічого вдіяти не може. І твій тато пообіцяв королеві Кумі-Орі залагодити цю справу.
Я запитав:
— Що ж він задумав? (Завжди, коли пахне смаленим, я відразу втрачаю здатність ясно мислити).
— Хм, тато хоче знищити куміорців у нижньому підвалі,— сказав дідусь.
— Ні! — заволав я.
— Так Нік твердить!
— Але навіщо це татові? Вони ж йому ніякої кривди не зробили! Саме тепер вони риють велику нору під школу для своїх дітей! І нічого їм не треба, аби лишень жити в мирі й мати собі кілька безневинних іграшкових пасочок та совочків!
Я розповів дідусеві усе про нижній підвал. Потім знову запитав, чому тато наважився на такий тяжкий злочин?