Кайзер роздає залізні хрести і часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.
Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:
— То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! — Він замислюється.— Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?
— Авжеж!— підтверджує Кач.
Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:
— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером? Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.
Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.
— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш?— каже Кач.— Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.
Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.
— Слухай-но,— каже Тьяден,— я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?
— Будь певен, що ходить,— регоче Кроп.
— Ти, мабуть, глузду збувся,— додає Кач.— В голові у тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьяден, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.
Тьяден зникає.
— Одне хотів би я знати,— каже Альберт,— чи почалася б війна, якби кайзер сказав "ні"?
— Я певен, що війни не було б,— утручаюсь я,— та для цього треба, щоб він її не хотів.
— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б "ні", тоді війни не було б?
— Напевне,— погоджуюсь я,— тільки саме оті люди й захотіли війни.
— Комедія, коли добре помізкувати,— веде далі Кроп.— Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?
— Мабуть, на обох,— відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.
— Ну, гаразд,— каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке,— але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?
— Цього я не знаю,— відказую я.— У всякому разі, війна триває, і щомісяця нові країни втягуються в неї.
Вертається Тьяден. I досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як власне виникають війни.
— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу,— впевнено пояснює Альберт.
Тьяден прикидається, ніби не розуміє.
— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле.
— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп.— Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший...
— Тоді мені нема чого тут робити,— каже Тьяден,— мене ніхто не кривдив.
— Хіба тобі поясниш!— дратується Альберт.— Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.
— Тоді й поготів мені треба додому вертатися,— наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.
— Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! — вигукує Мюллер.
— Державу, державу!— Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями.— Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!
— Правильно! — вигукує Кач.— Ти, Тьяден, уперше сказав щось слушне. Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
— Але ж їх не розділити,— міркує Кроп,— батьківщини без держави немає.
— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. I у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, і більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.
— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден. Кач знизує плечима.
— Бо є люди, що мають з війни користь.
—Еге, тільки не я,— посміхається Тьяден.
— Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.
— А хто ж тоді? — допитується Тьяден.— Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.
— Не кажи,— заперечує Кач.— Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.
— Генералів війна теж уславлює,— додає Детерінг.
— Ще більше, ніж кайзера,— підтверджує Кач.
— Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися,— бубонить Детерінг.
— Мені здається, що це наче якась лихоманка,— каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.
— Але в них більше брешуть, ніж у нас,— заперечую я,— згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.
Мюллер підводиться.
— Принаймні добре, що війна йде тут, а не в Німеччині. Погляньте-но, геть уся земля у вирвах.
— Справді,— погоджується Тьяден,— але найкраще, коли й зовсім немає війни.
Він іде від нас із гордим виглядом, бо хоч раз узяв гору над нами, молодшими. Його міркування дуже типові, їх раз у раз чуєш і не можеш нічим заперечити, бо як станеш на цю точку зору, то вже не годен пояснити багато інших речей. Національне почуття рядового солдата полягає в тому, що він перебуває тут, на передовій. Але цим воно і вичерпується, про все інше він міркує цілком практично і тільки з власної точки зору.
Альберт лягає на траву й сердито каже:
— Про ці речі взагалі не варто говорити.
— Однаково від наших розмов нічого не зміниться,— погоджується Кач.
На додачу до всього ми мусимо здати майже все обмундирування, яке недавно одержали, і вбратися знов у наше старе дрантя. Гарний одяг призначався тільки для параду.
Замість їхати до Росії, ми знов рушаємо на передову. Дорогою минаємо жалюгідний гай з понівеченими стовбурами та поораною землею. Скрізь чорніють величезні вирви.
— Ото, хай йому біс, рвонуло! — кажу я Качеві.
— Міномети,— пояснює він і показує вгору, на дерева. На них висять трупи. Між стовбуром і гілкою застряв голий солдат, каска ще тримається на голові, а більше нічого на ньому немає. Та й солдата тільки половина, самий тулуб, а ніг бракує.