— А тепер ми підемо по ноші.
Тоді він розтуляє уста й шепоче:
— Не йдіть.
Кач заспокоює його:
— Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.
Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:
— Не йдіть.
Кач озирається й шепоче мені:
— Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?
Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі,— дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?
Я киваю:
— Справді, Каче, треба взяти револьвер.
— Дай сюди,— каже він і зупиняється.
Я бачу, він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі. Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів, із вирв та могил висовуються голови.
Ми приносимо ноші.
Кач хитає головою:
— Такі молоді хлопці...— I повторює: — Такі молоді, безневинні хлопці...
Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п'ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній із розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.
Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають із номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.
За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу,
Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.
Спереду на нашій машині стоять два солдати, тримаючи довгі роздвоєні палиці. Вони стежать за телефонними дротами, ті висять поперек дороги так низько, що можуть повідтинати нам голови. Обидва солдати вчасно підхоплюють своїми палицями дріт і підіймають його у нас над головами, Чути їхні вигуки: "Увага — дріт!", і ми, напівсонні, присідаємо, а тоді знову випростуємось.
Одноманітно хитаються машини, одноманітно лунають вигуки, одноманітно падає дощ. Він падає нам на голови і на голови вбитих, на тіло малого новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падає на Кеммеріхову могилу, падає на наші серця.
Десь вибухає снаряд. Ми здригаємось, очі напружені, руки готові вмить перекинути тіло через борт машини у рівчак край дороги.
Та більше не стріляють... Тільки чути одноманітні вигуки: "Увага — дріт!.." Ми присідаємо... Знов у напівсні.
V
Марудна справа — вбивати воші по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити їх нігтем врешті набридає. Тож Тьяден узяв кришечку від бляшанки з ваксою і приладнав її дротиною над вогником свічки. Тільки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорідку, як чується — лусь! — і по всьому.
Ми сидимо кружка, голі по пояс — у нас тепло,— сорочки на колінах, руки працюють. Гайє має якийсь особливий вид вошей: на головах у них — червоний хрест. Він запевняє, що привіз їх із собою ще з госпіталю в Туру, а там дістав їх особисто від майора медслужби. Жиром від вошей, що потроху збирається в бляшаній кришечці, Гайє збирається шмарувати собі чоботи і півгодини регоче із своєї вигадки.
Але сьогодні його жарти не мають успіху, ми надто заклопотані іншим.
Чутка підтвердилася. Прибув Гіммельштос. Він з'явився вчора, ми вже чули його голос, такий нам знайомий! Кажуть, нібито він там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранців. I не знав, що серед них — син начальника окружної управи. На цьому Гіммельштос і скрутив собі в'язи.
Тут його багато що здивує. Тьяден уже кілька годин обговорює з нами всі можливі варіанти того, як він відповідатиме Гіммельштосові. Гайє задумливо поглядає на свої лаписька й підморгує мені. Той вечір, коли він відлупцював Гіммельштоса, став вершиною його життя; він розповідав мені, що вже кілька разів бачив усе це вві сні.
Кроп і Мюллер розмовляють. Кроп — єдиний, хто роздобув собі казанок сочевиці, десь на кухні в саперів. Мюллер жадібно зиркає на казанок, та врешті опановує себе й питає:
— Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?
— Миру не буде! — відрубує Альберт.
— А якби,— напосідає Мюллер,— що б ти тоді зробив?
— Чкурнув би звідси,— бурчить Кроп.
— Та звісно. А потім?
— Напився б.
— Та не верзи дурниць, я серйозно...
— Я теж,— каже Альберт.— А що можна ще зробити?
Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:
— Напитися можна було б, та краще — мерщій на найближчу станцію — і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..
Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку і з гордістю всім показує:
— Моя стара!
Тоді ховає картку й люто вигукує:
— Проклятуща, паскудна війна!..
— Тобі добре говорити,— кажу я,— у тебе є і син, і жінка.
— Еге,— погоджується він,— і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.
Ми сміємося:
— За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.
Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.
— Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? — питає Мюллер.
— Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок,— кажу я.— Чого це ти раптом?
— А чого корова на даху ожеребилася?—відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгауза.
Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.
— Кажеш, коли вже не буде війни?
— Еге, ти тямущий хлопець.
— I тоді знову будуть жінки? — облизується Гайє.
— Авжеж, будуть.
— От сто чортів! — каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає.— Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти — й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.