На вогні святому спалимо розлуку

Страница 33 из 37

Бердник Олесь

— Що повело вас в тяжкі мандри? — порушив тишу Рід.

— Жива вода, — сказав яровит. — Нам треба її мати і привезти до рідного краю. Наші мудрі наставники сказали, що жива вода є лише тут, у зоряних синів…

— Жива вода, — сумовито, хоча й лагідно, повторила Лада, наблизившись до Зореслава. Вона провела долонею по його русявих кучерях, і хлопець відчув у серці солодку знемогу. — Для кожного є своя жива вода, любі діти…

— Не збагну, — прошепотів хлопець.

— Ми покажемо вам те, що належить знати, — сказав Рід. — Ходімо з нами. Ви розповісте нам все, що сталося з вами. А вже потім буде мова про живу воду…

Рід і Лада рушили, і зачудовані побратими стали спускатися вслід за ними до казкової долини…

МІЖ ЗОРЯМИ

Мандрівників поселили у затишному притулку, з вікон якого видно було сад, квітучі кущі троянд, зубці крижаних гір. Піл помешкання встилали пухкі килими, на них можна було сидіти й спочивати. Дві доби хлопці безпробудно спали — тяжка дорога далася взнаки. На третій день до житла завітали Рід з Ладою. Довго тривала щира бесіда. Зореслав оповідав пращурам про життя в далекому Витичі, про царя Горевія й мудрого Бояна, про свою наречену Миросю, яка жде його з мандрів, про вільних лицарів за порогами Сло-вути.

— Ми дамо вам живу воду, любі діти, — сказав Рід, коли Зореслав скінчив свою розповідь. — Ви повезете її до рідного краю, і я знаю — вона стане вам у пригоді. Та перед тим маю до вас слово, хай воно посіє у ваших серцях розуміння прийдешнього. Цар Горевій та й безліч інших володарів земних прагнуть невмирущості: хтось стверджує її розбоєм, щоб жахнути своїм ім’ям грядущих людей, хтось кривавими походами для загарбання чужих скарбів, інші — громаддям будівель, що непотрібними примарами височать над пустелями давно загиблих царств, а дехто ще й хоче увічнити мізерне тіло. Даремні спроби! Час невблаганний. Будівлі володарів, походи, діла — все розвіється в хвилях вічності, як хмаринка у дивоколі. Ходімо, я покажу вам велич зоряного царства…

Вони вийшли з притулку, зупинилися перед великою блакитною кулею, в якій відкрився широкий отвір. Побратими перезирнулися спантеличено, а Зореслав запитав:

— Що це?

— Летючий корабель, — ласкаво всміхнулася Лада. — Входьте, діти, не страхайтесь…

— А він справді підніметься? — недовірливо промовив Дуб, оглядаючи кулю з усіх боків.

— Побачите самі.

— А не впаде?

— Ми літаємо в цьому кораблі до зірок, — сказав Рід. — Це надійніше від земних шляхів.

Побратими схвильовано ввійшли до корабля. їх завели в просторе приміщення, посадили на м’які сидіння. Довкола було чисто, прохолодно. На стінах миготіли барвисті веселкові вогні, інколи в чорних віконцях проскакували фіолетові блискавиці. Рід і Лада сіли перед широким прозорим вікном. В ту ж мить сад, що виднівся надворі, колихнувся, провалився вниз, майнули на сонці крижані верхів’я, забіліли пухнасті хмари, а потім довкола розпростерла незміряні крила темно-синя глибінь неба.

Хлопці розгубилися, до грудей підкочувалися клубки нудоти, в свідомості хлюпали хвилі тривоги, незбагненності, незвичності. Рід і Лада сиділи усміхнені, привітні, і побратими потроху заспокоїлися. Темрява за прозорими шибами згустилася, в суцільній чорноті заясніли зірки, внизу пливла велична блакитно-зеленкувата куля.

— Що то таке? — захоплено скрикнув Вітрограй.

— Земля, — відповіла Лада.

— Та, де ми живемо? — не вірив хлопець.

— Та сама.

— А чом кругла?

— Така є. Всі небесні землі круглі…

— Як місяць? — здогадався Вітрограй.

— Такі, — усміхнувся Рід. — Або як сонце…

— Тоді й там, на інших землях, живуть люди? — зацікавився Зореслав, припадаючи до вікна.

— На одних живуть, на інших — нема. Гляньте на зоряні вогники — то все далекі сонця, такі, як наш Яр-Див, або й більші. Всюди життя, скільки не кинь поглядом, всюди — полум’яні світи. Колись ми жили у тій невимірності, а потім сталася руїна…

— Мені співець Боян оповідав, — озвався яровит. — Я гадав, що то вигадка, казка…

— Сумна правда, — заперечив Рід. — Проте людям належить знову повернутися в зоряний край. Казка про зоряних синів, яку ви понесете своїм дітям, допоможе їм прагнути до прийдешньої славної стежки. Настане пора, ваші онуки полинуть у небо, земні ланцюги впадуть.

Корабель безшумно плив між іскристими світами, а слова Рода пісенно карбувалися в глибині серця:

— Тепер ви збагнули, любі сини, марність невмирущості для тих племен, що нині йдуть по землі, що змагаються заради дрібних потреб, для яких світ обмежується городищем або власним притулком. А невмирущість для володарів, що жадають влади над всією землею, — то велике зло. Не лише для людей, котрими вони володіють, а для них самих…

— Чому? — не збагнув Зореслав.

— Рано чи пізно настане втома. Обмежене тіло вже не вмістить нескінченного потоку подій. Людині захочеться вмерти, бо повз неї тінями проходитимуть люди, її діти, онуки та правнуки, а вона лишатиметься в самотині, не маючи змоги перервати пуповину остогидлого буття. Безсмертя для такого володаря стане прокляттям.

— І так буде завжди? — сумно запитав Зореслав.

— Ні, — дзвінко мовила Лада. — Прийдешність відкриє людям небувалі світи. Ваші правнуки піднімуться в зоряну далечінь, відкриють браму до інших людей. Ось тоді знадобиться невмирущість, бо перед мандрівниками постане вічна дорога — прекрасна й казкова. Складіть нові билини для нащадків своїх, посійте в їхні серця зерна радісних мрій. Вони дадуть буйний квіт у краю свободи…

Зореслав слухав, ніби в півсні. Купався в звуках заколисуючих слів, пив широко розкритими очима, вухами, всім чуттям нові враження, знання, розуміння і повнився тривожним передвістям нових таємничих шляхів.

ПАСТКА

Минуло три дні. Побратими прощалися з Родом і Ладою. їм дали на дорогу припасів, тепле вбрання, Зореславові ж поклали в потаємну кишеню сорочки маленьку кулясту пляшечку, ніби вирізьблену з чорного каменю.

— Вона порожня, — мовила, обіймаючи яровита, Лада. — Набереш в неї води і матимеш те, заради чого ви йшли в далекий край…

— Звичайна вода стане живою водою?

— Так. Нею можна оживити мертвого, загоїти рани. І навіть стати невмирущим, якщо…