Довкола Слов’янщини виникали могутні королівства, князівства, імперії, царства. В свої водокрути вони захоплювали безліч молодих племен і народів. І багатіли володарі, нагромаджуючи скарби в підземеллях веж та городищ, а потім озброювали дружини, щоб захистити свої багатства від жадібного ока інших завойовників.
Ведуни-Диви посилали увсебіч мандрівних лицарів, щоб передати Слов’янщині дружню й щиру пересторогу: воля — найбільший дарунок Зоре-Дива. Всі скарби землі не зрівняються з нею. Не віддавайте волі жодним володарям. Як орел, втративши крила, стане жалюгідною куркою, так і лицар, віддавши волю навіть найпишнішому, найвеличнішому володареві, стане смердом, гречкосієм, холопом. Бо саме так прозивають упокорених трударів бояри й царі.
— Користуйтеся дарунком вільної землі, — закликали Диви. — Що посієте — жніть самі. Ви і діти ваші. А щоб ворожа рука не сягнула вашого плоду, посилайте синів своїх до мандрівних воїв. Братерство єдинокровних лицарів захистить ваші городища і селища від чужинців. Згадайте Троянпільську руїну: доки трояни оберігали спільність духу і помислів, доти земляні вали були надійними кордонами. Впустили до серця чужинецькі звичаї та богів — розпалася прадавня потуга, троянські сини стали перегноєм на ворожих полях. Пора відновити, відродити дух предковічної волі Трояна.
Диводарові до серця припав той заповіт, він напоював ним єство своє, свідомість, чуття. Диви теж полюбили кмітливого хлопця і потроху передавали йому приховану від звичайного люду мудрість пращурів.
Настала пора, коли Горипал з братчиками знову рушав до рідного Словути. Поруч з ним на білому коні гарцював не підліток, а сильний і мудрий юнак, сповнений глибокого розуміння людей і світу.
Для проводів лицарів зібралися всі Диви. Стояли вони — сивобороді й юні — на священному майдані біля печери, а між ними й лицарями палахкотіло багаття. Довгі сорочки з найтоншого полотна підкреслювали спокій мудреців, урочисту заглибленість у себе і дивний смуток. Найстаріший ведун Тайно-Див довго дивився на Горипала, на його молодого супутника Диводара, і на чолі його залягла глибока зморшка тяжкої думи. Що він бачив за кремезною постаттю старшого лицаря, що йому ввижалося за ясним променем Диводарових очей?
Промовчав про щось втаємничене правічний Див, а звернувся з прощальним словом до всіх лицарів. І мовив так:
— Діти мої! Між нами й вами — пречистий вогонь. То наше життя, дух і розум. Хай же очистить він моє слово від мізерності, хай розтопить у ваших серцях все, що заважає мудрості ввійти до душі. Перед далекою мандрівкою марні довгі повчання, проте варто сказати заповітне слово. Хай воно буде живою водою для тих воїв, котрі стануть колись на суд своєї останньої миті.
Перше моє слово таке: і мертвий орел краще, ніж живий шакал.
Друге слово: ліпше малесенька іскра, ніж гора попелу.
Третє слово: і живих — ще нема, і мертві — живуть.
Четвертий заповіт: всі громовиці завершуються тишею.
Шосте слово: лише мудрість не іржавіє.
Останній заповіт: запали полум’я в серці і повернися до Яр-Дива.
Я все сказав, діти мої! Хай Правічні Матері обережуть вас в путі!
Покинули вої священні Чорні Гори. Минули хорватські землі. Заглибилися в Карпатські гори, в глибокі ущелини, в предковічні хащі. Пробиралися над громовими водоспадами, перетинали віковічні завали.
Горипал вів лицарів потаємними стежинами, обминаючи відомі кочовим племенам перевали. І все-таки сталася лиховісна пригода: в горах над Дністром перестріло їх чималеньке військо. Горипал глянув довкола і збагнув — сутички не уникнути.
— Гей, браття, — сказав стримано старший лицар. — Дарма старалися ми дістатися рідної землі тихцем. Що станемо діяти?
— Нас двадцятеро, — мовив лицар Славобор. — Їх же я виджу близько сотні. Та ще — гляньте! — позаду шлях відрізано. Там теж з тридцятеро воїв. Нам не пройти!
— Яка рада?
— Спробуємо обійти ворожу лаву праворуч. По грунті…
— Коні зірвуться, — озвався хтось із старших воїв. — Та й хіба гоже нам на виду у чужинецьких дружинників повертати в кущі?
— Вояцьке слово, — кивнув Горипал, скупо всміхнувшись, а від тої мови затремтіло серце в Диводаро-вих грудях, бо він збагнув — буде бій! Тайно-Див хіба даремно на прощання дав напуття: і мертвий орел краще, ніж живий шакал!
— Він сказав ще й інше, — додав Славобор, пересуваючи ближче до коліна сагайдак з бойовими стрілами. — Він сказав, що й найгостріший меч ламається!
— Крицевий меч, — згодився Горипал, уважно спостерігаючи за своїм вихованцем Диводаром: чи здригнеться, чи зблідне перед першим своїм боєм? — Зате хіба щербиться меч мужності? Та й де взяти часу для вибору, браття мої бойові? Ворог наближається, і марно чекати пощади від нього. Пам’ятайте ж іще одне слово преславного Дива: і живих — ще нема, і мертві — живуть! Гей, лицарі, за мною!
Заіржали коні, грізна луна покотилася в ущелинах, воїни помчали навстріч славі й смерті своїй. Люто засичали стріли, пущені на скаку воями в купу ворогів. Почулися крики, злобне ревище. Хмарою стріл осипали напасники лицарів. Щитами затулялися від того смертоносного граду братчики, а коли врізалися між лави супротивників, то вихопили широкі двосічні мечі.
Страшна була січа. Кривавий туман котився перед очима Диводара. Стихія герцю несла його на громохкій лютій хвилі, мішанина ошалілих облич, розгарячених коней, блискучих клинків спліталися в яру пісню жорстокого бою, і він забув про втому. Летів поруч свого наставника Горипала, прокладав для нього шлях поміж купою ворогів, хотів оберегти від злої рокованості. Старший лицар бачив те звитяжне завзяття юнака, і втіхою горіли його очі, проте інколи він суворо гукав до нього, зауваживши, як хлопець безтямно кидається в найгустішу лаву:
— Гей, синку, бережися! Бережися, коханий Диводаре!
Втративши п’ятьох лицарів, проскочили братчики ворожий заслін. І сховали б їх високі гори, густі хащі, та приготували напасники завчасно пастку для мандрівних воїв — перегородили стежку віковими ялицями. Зупинили лицарі зморених коней, перезирнулися.
На узгір’ях — обабіч долини — стояли озброєні дружинники, на тім боці завалу люто реготали спішені вої, а позаду, понад потоком, насувався основний загін переслідувачів.