На воді

Страница 2 из 2

Ги де Мопассан

Тим часом річку оповив густий білий туман, що низько слався навколо. Підвівшись і випроставшись, я не міг уже бачити не то що річки, а й власних ніг та човна — лише бачив верхів'я очерету та ще там, далі, бліду од місячного сяйва площину, де підносилися вгору чорними плямами італійські тополі. Наче похоронний саван, обвивала мене по пояс якась чудна, дивно біла ватяна ковдра. I якісь фантастичні образи переходили в моїй уяві. Здавалося, ніби хтось хоче влізти до мене в каюк, заслонений уже од моїх очей, ніби в річці, огорненій цією непрозірною млою, повно різних істот, що плавають навкруги. Я відчував страшний неспокій, скроні мені стискало, серце билося, аж дихати важко; стративши тяму, я хотів уже кинутись у воду і рятуватись уплинь; та зараз же на цю гадку аж здригнувся з остраху. Мені уявилось, ніби я пливу, згубивши вже дорогу, заблудивши серед цього густого туману, б'юсь серед водяних рослин та комишів, що їх ніяк не минути, хриплю від жаху, не можу ані побачити берега, ані знайти свого каюка, немовби я відчуваю, як щось тягне мене за ноги на саме дно цієї чорної води.

Справді, треба було пропливти проти течії щонайменше п'ятсот метрів, шоб досягти вільного від трави та очеретів місця, де б я міг стати на ноги; отже, дев'ять шансів із десяти промовляло за те, шо я не зможу втрапити у цім тумані й потону, хоч і який би там був з мене добрий плавець.

Я вдався до власного розуму. Тверду волю відчував я в собі не боятись нічого, та було в мені щось інше, ніж воля, і це інше — боялось. Я запитував себе, шо саме мене лякає; моє сміливе "я" сміялося з мого "я" страхополоха; і ніколи так яскраво, як тоді, не далося мені збагнути боротьбу двох істот у людині: одної, що бажає, і другої, що опирається тим бажанням, і перемагає то одна з цих істот, то знов інша.

Цей безглуздий, незрозумілий ляк зростав щохвилини і перетворився, нарешті, на безмежний жах. Я застиг, нерухомий, вирячивши очі, наставивши вуха, чекаючи... Чого? Я й сам не знав, але то мало бути якесь надзвичайне страхіття. Гадаю, коли б у ту хвилину риба, як то раз у раз буває, викинулась із води, — я, безперечно, впав би непритомний.

Проте, доклавши надзвичайних зусиль, я таки опанував себе. Розум, що зовсім був мене покинув, поволі вертався. Я взявся знов до пляшки з ромом, припав до неї, п'ючи великими ковтками. Тоді спало мені на думку кричати, повертаючись на всі чотири сторони. Довго галасував, доки мені не перехопило горло з утоми, а тоді змовк і прислухався. Десь далеко, далеко вив пес.

Випив ще й ліг у човні на дно. Так пройшло, може, з годину, може, зо дві; сон не брав мене, очі були розплющені, страшні примари кружляли навколо мене. Я не наважувався підвестись, хоч безумно прагнув цього; щохвилини я все більше притомнів. "Ну-бо, встань!" — казав я сам собі і боявся навіть ворухнутись. Нарешті, без краю обережно та несміливо, ніби од найменшого шелесту мало залежати моє життя, підвівся й глянув через облавок.

Мене засліпило найдивніше в світі, найчудніше видовище. Це була якась фантасмагорія з країни фей, одна з тих візій, шо про них доводиться чути, не ймучи віри, від далеких мандрівців.

Туман, що дві години тому слався по воді, поволі розступився і густо заліг по берегах. Зійшовши з річки, він склався на узбережжях у непрозірні пагорби, на шість чи сім метрів заввишки, що чудовою сніжно-білою барвою вигравали в місячному промінні. Нічого іншого не видко було, — тільки вкрита відблисками та іскорками річка котилася між тими білими буртами; а вгорі, над головою, серед молочно-голубого неба пишався повний, великий місяць.

Всі річкові мешканці попрокидались; водяні жаби скажено кумкали, і коли-не-коли, то праворуч, то ліворуч од мене, озивалася уривчастим, монотонним, сум ним своїм мідним голосом ропуха. Дивне діло — мені, вже не було страшно; круг мене красувався такий незвиклий пейзаж, що вже ніщо найхимерніше не могло мене вразити.

Скільки часу це тривало — не знаю, бо дрімота таки змогла мене. Коли я розплющив очі, місяць уже зайшов, небо захмарилось. Вода похмуро хлюпотіла, вітер віяв, було холодно, темрява огорнула все навкруги.

Я допив рештки рому, потім, трусячись від холоду, прислухався до шелестіння комишів і зловісного шуму річки. Хотів розглянутись, та не видно було не то човна, а й власних рук перед очима.

Поволі, одначе, нічна темрява рідшала. Зненацька мені здалося, що якась тінь майнула перед мене; скрикнув — мені відповів людський голос; то був рибалка. Я підкликав його до себе і розказав про свою пригоду. Він став своїм човном обіч мого, і ми вдвох узялися тягти ланцюг. Якір не подавався.

Настав день, хмарний, сірий, дощовий, зимній, один з тих днів, що несуть нам смуток і горе. Я примітив іще одного каюка, ми покликали його. Чоловік, що був на ньому. теж узявся нам допомагати; тоді якір насилу-силу зрушився з місця. Він підіймався, але поволі, обтяжений чимсь дуже важким. Нарешті, ми побачили якусь чорну масу і витягли її на облавок.

Це був труп старої жінки з великим каменем на шиї.