Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям. Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню. Виплило. Дерева, одягнені в легеньку одежу з срібного інею, облились делікатним рожевим світлом. Проти синіх тяжких хмар, що оповили захід, здавались вони делікатними рожевими тінями. А на сході, між блакитним небом та білим снігом, зависла рожева імла, мов блискучий рожевий серпанок. По твердому, рипливому снігу стелились довгі тіні від дерев, хат, тинів. Ясний сонячний промінь срібною доріжкою лягав по снігу межи довгими тінями. Синій дим цівкою знімавсь від коминів і змішувався вгорі з рожевою імлою… Ранок дихав морозом.
Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати дрова. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…
Помивши посуд після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо. Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя. Гнат любив її, жалував, як малу дитину; він не давав їй робити важкої праці, аж Насті спершу трохи чудно було, що про неї так піклуються. І мати, і перший чоловік її не конче звертали увагу, чи їй було тяжко, чи не тяжко. А Гнат — то води вкине у діжку, то дров унесе до хати, то так у чому допоможе Насті. А прийде з ярмарку, то вже неодмінно принесе гостинця: хустку, або ковтки, або й разок намиста. Про сварку забулася Настя, яка вона й буває: ніколи не чула вона від Гната згірдного, зневажливого слова. А проте у Настиному серці, мов павутиння, снувався смуток. Вона думала про Олександру і боялась її гірш смерті. Відколи Мотря сказала, що Олександра нахваляється за коси витягти її з хати, полохлива Настя тремтіла від одної думки про се. Їй часом здавалося, що Олександра неминуче має прийти і тоді… вона боялась подумати, що тоді буде, і лише тремтіла, як осика на вітрі.
І тепер — вишивала Настя та думала про Олександру. От, прийде Олександра, вижене її з хати, наробить слави на ціле життя, і минеться щастя, мов сон хороший, і поб’є її недоленька, мов мороз квітку… Настя схилила голову над розкішним поликом, а серце її сповнилось жалем невимовним, мов криниця водою.
Перед вікнами мигнула якась висока постать; заскрипіли сінешні двері, потому відхилились двері до хати і на порозі стала… Олександра. Настя так і прикипіла до лави, угледівши Олександру. Їй здалося, що то смерть її прийшла за нею; серце в неї перестало битись у грудях, голос наче втік глибоко-глибоко в груди, так що звідти несила добути його й крикнути. Настя немов захолола, затерпла вся та лише дивилась на Олександру здоровими, переляканими очима. А Олександра стояла висока, грізна, бліда та жовта; чорні очі світились лихим, ворожим вогнем.
— Чом же ти не вітаєш мене, не просиш сідати, Настусю? — засичала Олександра.
Насті здалося, що то гадина засичала, обвившись коло її серця.
— Чи так запаніла, розлучнице люта, влізши до моєї хати, що сидиш, мов княгиня, закопиливши губу? Ти думала, паскуднице, що я не прийду до тебе? Що ти будеш господинею в моїй хаті, а я буду пропадати по жидівських наймах?! А не діждеш сього, не діждеш! — скрикнула Олександра, приступаючи до Насті.
Настя сиділа непорушно на лаві біла-біла, як шитво на колінах. Їй здавалось, що кожне слово Олександрине бігло на лотоках, шуміло під колесом і спадало на її голову тяжким, пекучим водоспадом.
Олександра сатаніла, її дратувало мовчання Настине,
— Ти думаєш, чарівнице, що зчарувала мого чоловіка, то воно так тобі й минеться? Ти думаєш, що я тобі терпітиму? Ні, годі!! По сей дуб милі!..5 Зараз мені збирай своє манаття та про мене хоч в очерет тікай з моєї хати, бо я тебе за коси тягтиму через село, як останню паскуду! Чуєш?! — крикнула високим голосом Олександра і сіпнула Настю за рукав.
Настя зірвалась з лави. Кров кинулась їй в лице, залила його аж до хустки.
— Геть, сатано! бо як дам, то й перекинешся! — скрикнула Настя.
— Хто? Ти мене битимеш? Ти, слинява, задрипанка?!Ану вдар! вдар! — Олександра наближалась до Насті грізно, як чорна хмара.
Настя стояла з піднятою догори рукою, червона, тремтяча.
— Ну, бий! бий! — Олександра присунулась до Насті, аж налізла на неї. Настя стусонула її кулаком.
— От же тобі за це!. — Олександра збила хустку й очіпок з голови в Насті і потягла її за коси до порога.
Настя вереснула не своїм голосом, вчепилась за груди Олександрині і розірвала на ній намисто. Намисто заторохтіло, мов горох, розкотившись по долівці.
— Оце тобі чари, оце тобі чужі чоловіки, розлучнице! — верещала Олександра та тягла Настю до порога. Старенькі двері відскочили під натиском Олександриних плечей.
— Гвавт! — крикнула Настя в сінях. — Гвавт! закричала вона дико на дворі і, пручаючись, впала на сніг.
Саме тоді Гнат почув крик Настин. Він, як стій, з сокирою, побіг до хати. Сцена, що побачив він перед хатнім порогом, мов мороз, стяла кров в його жилах. Та се була лише одна хвилина. В другій — Гнат, мов ранений ведмідь, кинувся до Олександри і схопив її за груди.
— Пусти! — не своїм голосом заревів він, струсивши Олександрою, як грушею.
— Ба, не пущу! — й собі крикнула Олександра; очі її запалали вогнем, як у голодної вовчиці.
— Пусти, бо зарубаю! — крикнув Гнат і замахнувсь на неї сокирою.
— Зарубай, то підеш у Сибір із своєю полюбовницею, — захрипіла Олександра, сіпнувши Настю за коси.
Настя йойкнула.
Гнат не стямився від того стогону; він підійняв сокиру над Олександриною головою.
— Ой! — дико скрикнула Олександра і зняла руки, щоб закрити голову… та не встигла. Блискуча сокира, мов блискавка, впала їй на голову і глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокої рани линула кров та закрасила білий сніг.