До речі, про нього інколи говорили, як про того, що розуміє ціну речей, і як про того, не конче глибокої культури торговельного дилетанта, якому благородна торговельна фортуна цього континенту ласкаво посміхнулася і обдарувала його своєю щедрою ласкою. Про нього також інколи писала наша етнічна преса як про добродія різних добрих починів, а також як кандидата на доброго співгромадянина американсько-капіталістичної мульті-імперії з її гльобально космічними засягами й зацікавленнями... Його тіло, а також дух, були перевантажені гормонами ненаситного прагнення до ґвалтовної дії, плянування, будування, шукання, зненавиджений соціялізмом і вигнаний за океан пролетарською залізною імпотенцією, через Гамбурґ, Галіфакс, Монтреал, він опинився у Вінніпеґу серед безмежних прерій, безмежних господарських депресій тридцятих років з їх мальовничими чергами обідраних майбутніх мільйонерів, які покищо були вдоволені мискою юшки з громадської добродійної кухні. Лисий любив згадувати ті надхненно-безнадійні дні і місяці, коли то здавалося, що під ногами вигоріла земля і крім гіркоти і пригарів вона не здібна нічого зі себе видати. Лисий одначе не піддавався настроям, громадська юшка його не деморалізувала, він невтомно кидався з місця на місце по широких просторах землі, аж поки не причалив до мальовничих берегів синього озера Онтаріо, де примістилося пречудове містечко з його початковими хмародерами — Торонто. Його не цікавило, яким чином воно тут появилося, він не був мрійником на подобу Мекензі чи Маґеляна, казали, що він розпочав свою епопею з маленької ковбасні при вулиці Квін, але згодом несподівано перейшов на овочевий сад у Грімсбі, аж поки якимсь чином не зайнявся готелями та мотелями і в цій ролі він остаточно закріпився аж до днів наших.
Я знав його, як людину ділову, солідну, практичну, заражену примхами всіх тих, що мають діло з більшою кількістю долярів, не конче добродійну, з нахилом до екстраваґанцій, гарних жінок, доброї їжі, одружену вдруге з молодою вередливою фармеркою, яку він знайшов ще за часів вінніпеґських і яку великодушно возвів до ролі вельмишановної пані добродійки з пишними рожевими капелюхами і власним кремовим Каделяком. Я знав також його сина, який виріс в Европі, недавно переїхав до Канади, одружився також з фармеркою і урядив величне на п'ять соток гостей весілля в залях УНО. Отже Лисий мав уже внуків і не менше шістдесятки років за плечима і, не дивлячись на це, його подобизна роботи Лени, виявила аґресивну силу піонера, хижий розум підприємця і якусь шибеничну красу самосвідомої людини, яка, опинившись над цим озером імені губернатора Сімко, не забула назвати свій котедж Коломиєю з під далеких Карпат, де він правдоподібно вперше узрів наш чудовий світ з його безконечно несподіваними привабами.
Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява, яка щойно кілька тижнів тому, потрапила у цей простір. Але маючи на увазі Зіну з її особливим прізвищем Спритна, як також виняткову загадковість її найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що подібні явища, за подібних умов, можуть нормально існувати, як певні додатки до певних розігр між силами політики, грошей і жіночої спокуси. Мене це і бентежило, а одночасно інтригувало, я зацікавлений, це гра і я ставив на неї також свою ставку.
О, Лена! Я чекав на неї, але вона не появлялася. Що там робила? Не наважувався порушити її ладу, можливо це необхідне, так багато провокацій і я мушу втримати рівновагу. Секунди і мінути розтягалися у самостійні вічності і тікали вони в глибини просторів, як шматки вирваного з космосу сузір'я з його незбагненою настороженістю і його провокуючими таємницями. Можливо, з цієї туманности постане новий самостійний світ.
Але по часі вона покликала мене до себе. Я обережно увійшов до її містерійно-півтемної кімнати і застав її на постелі горі лицем, витягнену на весь зріст і прикриту легким, сатиновим, зеленої барви накривалом, яке плястично вилонювало всі вигини її стрункої, нерухомої фіґури. Її обличчя, здавалось, мало сіро-мармуровий відтінок і незучаснено-втомлений вигляд.
— Отже маємо пацієнтку, — намагався я втримувати легкий настрій.
— Де ваша чоколяда? — відповіла вона з посмішкою кокетства.
— О! А може б чогось...
— Ні. Чоко-ля-ди! — проговорила лона химерно.
— О, прошу. Розуміється. Одна хвилинка!
— За хвилинку я дійсно був біля неї знов з чорною коробкою "блек меджік", виробу моєї фабрики і кришталевою склянкою помаранчевого соку з дорогоцінного "адмірала".
— Ви чудовий! Дякую. Сідаймо і частуймось разом, — казала вона тим самим тоном і привстала на лікоть.
— Я щойно досліджував джунґлі кухні.
— Ви голодний. Бідний мій, голодний.
— Чи міг би запропонувати вихід з положення? Крім ось цієї чоколяди?
— Розуміється.
— Наприклад, добрий ресторан. Я довідався...
— Вже? Так скоро? — перебила вона мене.
— Перша година.
— У мене... — вона глянула на свій годинник, — дев'ята.
— Ваш час добродушно зупинився.
— Я ж його наводила... Той мій вічний впертюх. Чи не поганий це знак ?
— Покажіть його мені.
Вона подала мені свого маленького, округлого, золотого "Ельджіна" на чорній, ростяжній опасці, що нагадував око сови і був безучаснено пасивний. Держати в руці такий механізм, здавалося держати маленьке серце, ранене стрілою. Його символ величаво поєднувався з уявою про час, любов, насолоду і розпач. Я дуже люблю ці такі філігранні предмети, поєднані з нашими найінтимнішими прагненнями.
— Тріснула пружина, — зазначив я сухо.
— Пружина? Яка пружина? — здивовано питала вона.
— Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механізм має пружину. І ваш годинник також. І вона тріснула.
— Але ж чому? Зі мною ще такого ніколи не трапилось.
— Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з кожним і завжди. Але лишім годинника. Скажіть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано і чи маю впадати в розпач?
— Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу і піду танцювати. Чи маєте музику?
— Блю-танґо, заздрість-танґо, редроз-танґо, компарсіта-танґо... Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...