Але все таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п'ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі і були вони не п'ятнадцять, а двадцять, двадцять п'ять, я навіть знов почав сумніватися і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого, на непевно-переляканий і я навіть почав вагатися чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости і коли ті фатальні п'ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав'язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно... Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес — Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з ґуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:
— Чи це тут?
— Лена Глідерс? — перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав і я розгублено занімів. Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.
— Чи можу зайти? — почув я скромне питання.
— О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу... І вибачте... Я... Я вирішив... що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. І прошу сідати. Тут, тут... — я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. "Лайф", "Франкфуртер Іллюстрірте", Віккі Доґан у купальному костюмі, королева Фрідеріка в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом "нет!" і різні, прерізні ілюстровані, як "Пост", "Тайм", "Меклейн" — все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.
Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароґанції і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.
— То це ви є та легендарна Нора Глідерс, — нарешті вирвалось у мене.
— Не Нора, а Лена, — почув я спокійну відповідь.
— Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена? Ваше прізвище скандинавське? — намагався я виправдати свою розгубленість.
— Ви знаєте Ібсена? — легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. — А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? — питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.
— О! — хотілося мені вийти з непевності. — Можливо не вперше... І багато чув...
— Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить леґенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.
— Де небудь... На вулиці... Випадково. Чим можу вам служити?
— Нічим. Хотіла вас бачити.
— Мене?
— Ви здивовані?
— Смертельно. Чому? — я починав входити в свою нормальну ролю, мені відмикався язик.
— Мені сказали, що ви знаменитість.
— Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.
— Можливо... Що ви винятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.
— Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали ?
— Вже не пригадую.
— Це добрий знак... Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує... Хто його автором? Чи також Зіна?
— Розуміється.
— Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її аґресивні наміри?
Вона не відповіла а питала своє: — А чи це правда, що ви аж такий...
— Зарозумілий? — перебив я її.
— Ну, хоч би.
— Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість, моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.
— Ні, це ширша опінія.
— Чи не аґенція Галюпа? Як тут не бути зарозумілим... Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?
— Ні.
— Не курите? — вирвалось у мене щире здивування. — І напевно не п'єте?
— Чай, каву.
— Маю "рай-віски", "скач-віски", коньяк, чері...
— Не вживаю.
— Може належите до "свідків Єгови"?
— Можливо.
— То може перейдемо до кав'ярні?
— Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.
— Гарне мешкання?!
— Багато книжок, журналів. Де берете час на читання ?
— Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.
— На роботі? Коли?
— Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера.
— І Франсуа Саґан.
— Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумів не зашкодить. Але вибачте... Знаєте що ? Мене дуже кортить піймати вас на фото,
— Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.
Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку і не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка.
— Це буде жах! Я протестую.
— Запізно! Я люблю жахи!