— Сама,— кажу.
— Важко буде одній.
— Важко, а що поробиш?
— Та ти, я бачу, хазяйнуєш нівроку. Навіть сіна запас.
— Аякже!
— І тинок, бачу, полагодив, тіки тре' було, Баню, стовпчики поміняти, бо лати нові набив, а тин хилитається.
— Дерева нема на стовпи.
— Тре' було виписати в конторі. Ти що, порядку не знаєш?
— Так тож тре' було,— зітхаю.
— От бач, грамотний, а як до діла...— бурмоче дядько під ніс і йде собі далі, а за ним снуються сизі хмаринки диму.
І настав той день, коли у нас на подвір'ї зібралося повно людей. Зійшлися всі родичі, сусіди, хлопці й дівчата, заграла на весь куток гармошка, загупав на всеньке село бубон. То мене випроводжали в армію. Гості співали до хрипу, танцювали, аж курява вставала, перекрикували одне одного, і тільки мама витирала червоні очі краєчками хустки, запнутої низенько над очима "дзьобиком", і нервово смикала за той дзьобик, насуваючи хустку ще нижче.
— Ну, мамо, чого ви? Не на війну ні іду.
Від тих слів їй не легшало. Мама обіймала мене за плечі, намагалася щось говорити, однак тільки зітхала:
"Ох, Ваню, синочку..."
Я розумів її, знав, що вона зараз думає про мене, й про тата, і про свою самотність; в той день хотілося бути весь час із нею, втішати, поправляти на мамі хустку (мені завжди це чомусь дуже подобалося), базікати всякі дурниці, аби лиш веселі.
Однак люди по черзі одривали мене від мами, казали напутні слова — хто щиро, а хто й так, задля годиться,— і десь тоді підійшов дядько Демурка, у старій гімнастерці з підшитим перкалевим комірцем і зовсім тверезий (йому не можна звикати до чарки, казав, бо така робота), але очі були чимось затуманені, під тісним комірцем гімнастерки важко ходив гострий борлак:
— Дивись, щоб скрізь там порядок був, Ваню. Не забувай, чийого ти роду. Щоб усе... як штик. Зверху ти герой. Ех, якби тато устав та побачив...— І раптом дядько Демурка заплакав,— це було так несподівано, що й мені щось давке підкотилось до горла,— він по-дитячому витер кулаком очі, задимів самокруткою.
До району їхали тільки найближчі родичі, і дядько Демурка теж виліз на кузов машини. Дорогою він мовчав, не встрявав у балачку й словом, був сам у собі, але я відчував, що він хоче сказати щось дуже важливе, те, що може сказати лише рідний дядько племінникові, у якого немає батька. Проте зволікав із тими словами до останньої миті, наче хотів, щоб вони таки запам'яталися найдужче.
І вже біля зірчастих воріт військкомату, коли мама припала до моїх грудей і не могла відірватися, дядько Демурка раптом поклав мені на плече руку, а потім одвів убік, поцілував три рази і, якось змінившись в очах, сказав:
— То це все добре, Ваню. Я знаю, ти славний хлопець. Але скажи мені, Ваню, чи то не ти два бересточки зрізав у Топилці?..
Дядько благально дивився мені в лице, і, боячись завдати йому болю, я перепитав здивовано:
— Бересточки? Які бересточки?..
Він тяжко зітхнув і промовчав.
Коли я пішов за зірчасті ворота і вже звідти озирнувся на маму, побачив коло неї і дядька Демурку.
Стиснувши тремтячі губи, він сумно дивився мені услід.
III
Наче б і довго тяглися на службі дні, а два роки збігли, мов день, і от я в парадній формі — як з голки — поспішаю рідною вуличкою додому. Ще здалеку бачу, що в нас на подвір'ї дід Каламацький смалить кабанчика (бідна мама, як вона ждала цього дня!), поправляю кашкета, ремінь, чіткіше ставлю ногу. Чую, дід Каламацький щось гукає у хату, і вже не витримую, біжу, розмахуючи чемоданом, як іграшкою. Ще мить — і назустріч летить мама (хустинка запнута "дзьобиком"), розкинула руки, сміється, а сльози котяться з очей, і нема їм зупину.
— Ваню! Ваню...
Того дня увечері знову була повна хата гостей, мама не відходила від плити, тільки раз по раз підбігала до мене, боязко торкалася рук, лиця, куйовдила чуприну, мовби хотіла переконатися, що це таки я, не сон.
Прийшов і дядько Демурка із тіткою Варкою — теж у гімнастерці, старенькій, але з новим перкалевим комірцем, тричі поцілував мене, поторсав за плече: "Геройський хлопець ти, Ваню, куди там!"
А після щедрого застілля ми з ним вийшли надвір покурити (я — фільтр, він — своє чортове насіння). Стояли на ганку в сутінках,— загусав ранній осінній вечір,— дядько довго розпитував, як мені служилося, скільки мав нарядів, про нагороди й грамоти, дуже зрадів, коли я показав свою карточку біля розгорнутого прапора частини, а ще дужче тішився з того, що племінник, як і він колись, дослужився до старшого сержанта.
— Так і треба,— казав дядько.— У нашому селі тільки Роня прийшов без личок, то, бач,— з нього і тут нема толку.
Стали виходити на ганок чоловіки. Вже веселенькі, вони й собі підкидали слово-друге, як воно колись служилося, хто і в яких військах був, чим командував. Лише Роня, чоловічок миршавий, розхристаний, на ньому все наопашки, затято дивився з-під лоба й казав, що не обмовиться й натяком про свою службу, бо був у секретних військах.
— Підписку давав! — стукав себе у груди.— Двадцять п'ять лєт мовчатиму, а вам ні гу-гу! — уже кричав захмелілий, хоч у Роні ніхто нічого не випитував.— Хіба що Вані скажу, він не такий, як ви! — злився, що на нього дивилися насмішкувато, з недовірою.— Ходімо, Ваню, побалакаємо,— смикав мене за лікоть, але тут утрутився дядько Демурка, сказав, що побрехеньки нікому не потрібні і взагалі, щоб дали йому спокійно побалакати з племінником.
Ми з дядьком одійшли подалі від ганку. Сюди не падало з вікон світло, говорили у темряві, я бачив його обличчя лише тоді, коли він затягувався,— у червоних відблисках цигарки.
— То що ти надумав робити далі? — спитав він.
— Та що, сяду на трактора. Після танка до важелів не звикати.
— Це добре.
Потім дядько Демурка притих, довго мовчав, і раптом я всім тілом відчув на собі його погляд.
— Це добре, Ваню,— повторив він ще раз.— Все добре... От тільки бересточків у Топилці нема... Зосталися два пеньочки. Чуєш, пеньочки зосталися... два.