Раптом від панни Ольги тихо зачулось:
— Я маю до вас прохання, докторе. Доктор, одразу насторожившись, так само тихо відповів:
— Слухаю.
Він уже не дивувався з цієї дівчини. Прохання, так прохання.
Вона довго лежала мовчки й не рухаючись, немов забула. Разів зо два трудно, глибоко зідхнула.
— Я слухаю, Ольго Іванівно.
Вона заворушилася, сіла, потім знову лягла, але тепер, здається, інакше: лицем до доктора, головою вниз, безсило пустивши руку спочатку докторові на груди, потім на землю, її злегка потрушувало. Доктор із досадою прикрив її, — лежала б уже тихо, нарешті.
— Ні, не треба мене вкривати. Нехай. Так мені й треба, — глухо, з землі сказала вона і рвучко скинула з себе пальто.
Оце вже було знову щось нове.
— В чому річ, Ольго Іванівно?
Вона мовчала, тільки чути було її трудне дихання внизу коло самої соломи та легке потрушування всього тіла.
— Я маю до вас прохання, — раптом ізнову сказала вона придушеним голосом, очевидно, забувши вже, що раз сказала ту саму фразу.
— Прошу дуже. З великою охотою, Ольго Іванівно...
— Ну, не знаю. Може, після цього ви... вже не захочете... Ну, все одно! Я вас прошу...
Вона знову зупинилась. Ах, ти ж нещастя!
—... я вас прошу передати... підошву мойому нареченому.
Знову підошва. І наречений. Передати підошву нареченому. Серйозно, чи не захворіла вона від усього цього?!
— Яз охотою, Ольго Іванівно, але ж... ви ж самі розумієте, що це неможливо, бо мене...
— Вони вас сьогодні випустять, і ви поїдете далі.
— Чекайте, Ольго Іванівно... Ви ж самі знаєте...
— Випустять, я вам кажу! Я це знаю. Він — студент київського університету. Служить у першому полку Січових Стрільців. Микола Христофорович Зайченко.
Говорила досить зв'язно, розумно, тихо й майже зовсім спокійно.
— Ви йому передасте цю підошву. Він мені приробляв їх. Одну я загубила. Це все, що я маю від нього. Ви йому передасте її й скажете...
Вона замовкла й раптом тонко, чудно скрикнувши, гірко, болюче заридала.
Доктор увесь похолов і чогось ізлякався.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно!...
— Ні, ні, не торкайтесь до мене, я — підла, я — мерзенна, — гидка!
— Та що таке?! Та чого?! Ольго Іванівно!
Але він уже й сам починав розуміти, що таке; почав розуміти й це тремтіння, і непокій, і затихання, і всю чудну поведінку. Все таке знайоме йому!
— Ольго Іванівно, послухайте...
Що він хотів їй сказати, він і сам не знав. Але вона не хотіла його слухати. Вона слухала себе: вона — підла, вона — мерзенна, вона... — безсила; гидко, незрозуміле, жахно безсила.
— Я не підведу руки. Ви інша річ, ви — сильний, ви прожили багато, ви... А я... Я не знаю, що зо мною. Мені так люто-холодно, докторе! Мені так тоскно, мені так безумно, так смертельно тоскно.
Доктор раптом почув, як у серце прожогом з несподіваною силою ударила якась гаряча болюча хвиля, і все тіло стало дивно наливатися пекучим, дзвенячим жалем. Не стало Наяди, не стало Шарлоти Корде, не стало фанатичної дівчини. Тут коло нього лежала рідна-рідна йому істота, така самотня разом із ним, така упокорена, розчавлена, така засуджена на розп'яття.
— Ольго Іванівно! Голубко! Дорога! Чекайте...
Він схилився до неї, обняв за тремкі від ридання плечі, гладив її руки, цілував її пальто, її волосся, говорив щось дурне, гаряче, непотрібне й чудодійно-цілюще й самоцілюще. Вона теж щось говорила, відпихала, горнулась, хапала за руки. І дивне диво: він почував, що грудям стало надзвичайно легко, просторо, солодко-гаряче, буйно-неспокійно.
Доктор сильно, хижо схопився на ноги.
Що зробити?! Що зробити?!
Він не міг стояти на місці: гаряче, пекуче, рвучке роздирало груди, як лапами, він мусів ходити, швидко-швидко ходити. І він робив два кроки у тьмі, вертався назад, тупцював на місці. Що зробити?! Не можна ж, не можна так покірно, так страшно скоритися, так оддати її...
Піти до Єрємєєва і сказати: "Я — буржуй, поміщик, експлуататор, паразит на народньому тілі; я — злочинець, я — мерзотник, розстрілюйте мене; але вона — проста сільська дівчина, її не чіпайте, вона — ваша". Ну, то що з того? Вони його вб'ють, а її все ж таки замучать, загризуть.
Підкупити вартового? Дати йому зашиті в кашкеті нещасні гроші? Але чи піде ж на це вартовий? Єрємєєв їх усіх підкупив уже давно й найдорожче своєю каторгою, своїми рубцями від ран, своєю лютою, непереможною ні для якої сили ненавистю. Це — один із тих провідників сірих мас, яких сама природа ставить за начальників, як у гуртах буйволів найдужчого й найлютішого.
Але що ж, що зробити?! Невже ж так, як ті поляки, дозволити себе витягти, поставити, погнати, вбити?! І не вгризтися зубами в ті руки, що вбиватимуть?! Та вже краще вискочити самим на них, схопити, видерти рушницю в них, стріляти, колоти, бити, вбити самому її, а потім нехай вони стріляють, убивають його зразу, в боротьбі, в бою!
Панна Ольга затихла, тільки часом чути було, як дрібно-дрібно шелестіла коло неї солома у тьмі, наче миша швидко-швидко гризла її там.
Доктор підійшов до дверей, простуючи на зірку світла в щілині. І вмить як схоплений за горло незримою рукою, здрігнувся, заціпенів на місці, потім зразу прудко повернувся і, простягши у тьмі руки перед собою, нахиливши їх донизу, хапливо пішов до свого місця. Намацавши панну Ольгу, він присів біля неї й нахилився близько-близько до голови їй.
— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно! Вона ворухнулась і хотіла підвестися.
— Ні, ні, лежіть. Слухайте. Тільки ради Бога, не хвилюйтесь. Ми, здається, можемо... Ні, ні, я зараз! Лежіть. Я зараз!
Він знову схопився й підбіг до дверей із витягненими руками. Обережно на помацки знайшовши клямку, заціпивши щелепи, він придержав її пальцем і легко-легко наліг на двері. Вони піддались і тихесенько, жалібно рипнули. Доктор замер, постояв, послухав і тоді тихо, крадучись, вернувся назад.
— Де ви? Сидіть, сидіть. Простягніть мені руку.
— Що там, докторе? Що таке?!
Доктор, тремтячи всім тілом, але зовсім іншим тремтінням, обняв панну Ольгу за плечі й зовсім-зовсім до самого вуха приклав свої губи.
— Слухайте: ми, здається, можемо втекти. Ради Бога, голубко, тихо, не хвилюйтесь. Двері не замкнені. Розумієте? Вартовий спить. Рушниця стоїть у кутку. Я це бачив. Тихо, тихо, Ольго Іванівно! Стоїть у кутку. Тихенько відчинити двері, схопити рушницю. Убить вартового. І тікати. Все-одно. Хай убивають у бою. Я з рушницею ззаду. Ви біжіть у яр. Зразу, як вийти з сіней...