— Нема товариша Єрємєєва. Поїхав пости перевірять.
Вартовий солодко позіхнув, одкинувши голову назад. Потім підтяг до себе рушницю й хитнув докторові головою на сіни.
— Ну, заходь.
Докторові зразу ж важко ослабли ноги.
— Оце так!! А не знаєте, коли він приїде?
— На дванадцяту буде тут. Ну, швидше, швидше!
— Може б, ви, голубчику, зараз же йому сказали, як тільки він приїде? Га? Добре? Скажете?
— Скажу-у...
Вартовий знову тягуче, зо стогоном позіхнув, очевидно, нічого не чуючи й страшенно хочучи спати.
Доктор сам одчинив двері камери. Світло лямпочки, що висіла в кутку на цвяшку, впало на брудну солому й ледве освітило під стіною темну постать і бліде, гарне лице з великими, надзвичайно блискучими очима. Потім вартовий зачинив двері, й доктор упірнув в густу, задушливу темноту. Помацки, тримаючись руками за стіни, він дійшов до свого місця й безсило сів.
Панна Ольга заворушилась, почала вовтузитися з хусткою, ввесь час штовхаючи доктора ліктем у бік і не помічаючи того.
— Ну, я йду, докторе! — несподівано й якось дзвінко прозвучав у тьмі її голос, і чути було, як вона почала вставати на ноги.
Доктор поклав на витягнену по соломі руку голову і мляво сказав у підлогу:
— Не спішіть: Єрємєєва нема.
— Як нема?! А де ж він?
— Пости поїхав перевіряти. Буде тільки о дванадцятій. Так, як і казав.
Панна Ольга помалу зсунулась назад і сіла знову.
— О, проклятий!! — раптом вибухло від неї з таким одчаєм, що доктор навіть здивувався: чого ж така розпука, прийде ще, встигнеться ще божевілля з ножичком.
— Котра ж тепер година? Ви подивились?
— Забув. Зараз.
Доктор узяв у руку годинника, потім запалив сірника.
— Чверть на десяту.
— О, Господи!! Ще ж три години!
Так, вони мали ще три години життя. Для неї це одчай, а для нього... Через три години вони поїдуть на той бік. Тепер уже й він напевне поїде з нею. Поїде. Єремєев не повірить. Не повірить ні за що. Уб'ють, отут, на цій соломі. Через три години вб'ють.
В роті знову з'явився терпкий, гидкий смак металю й ніби через це гнітюча, задушлива, млісна туга навалилась на плечі. Доктор ліг зовсім на землю й мертво пустив обидві руки. Нехай ідуть і вбивають, усе одно.
Панна Ольга теж лягла, знову штовхнувши його в спину. Видно, незручно було, бо підвелася, з чимось пововтузилась і знову лягла, ще раз штовхнувши в ногу. І зараз же збоку десь почувся її тихий голос:
— Тут страшенно з-під підлоги дме.
Ну, й нехай собі дме. Хіба їй не все одно: чи дме, чи гріє, зручно, чи незручно. Лежала б тихо, коли лягла, та не штовхала б чоловіка ногами.
А він же міг би завтра жити. І завтра, позавтра, і ще довго-довго! Ах, тільки б жити, тільки б не мати цього жахливого чаду, цієї страшної, тоскної, млісної, мертвячої туги. Все, що хоч: цілувати їм руки, ноги, ввесь вік лежати отут на цій соломі, не бачити світу, — тільки не помирати!
Доктор припав головою до соломи й затрусив нею. Все в ньому з жахливою огидою, зо звірячим, лютим, виючим протестом одсахувалось, одтріпувалось од смерти. Ні за що! Ні за що! Хай топчуть ногами, хай глузують, хай беруть у нього честь, сором, усе, хай тільки не відбирають можливости почувати це їхнє топтання, глузування, плювання, сором, ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки, сором, честь, ганьба! Це ж — мізерні, мінливі, скороминущі частинки одного великого, вічно-єдиного й напрочуд гарного, що є на світі: життя. Нема життя й нема нічого: ні чести, ні сорому, ні чеснот, ні злочинств, ні радощів, ні болів, ні цієї милої, дорогої, найлюбішої, смердючої, загидженої соломи, нічого!
А ця не розуміла того. От вона лежала собі й уперто гострила свою ненависть. Вона розкладала вогонь жертівника, на який покладе й його, доктора, в ім'я своєї ненависти й чести. А спробуй сказати їй, що вона в ім'я вищої чести, в імя врятування життя другої людини, повинна піти й оддати свою честь, — що вона на те відповість?
О, ні, цього їй і натяком не можна казати. Бо вона догадається, спалахне, стрепенеться й тоді вже ні за що не допустить, щоб піти до Єрємєєва. Вона вистрибне наперед і знищить усяку можливість урятування. Так нехай же краще стрибає потім. Нехай боронить свою честь, а він боронитиме свою.
Єрємєєв мусить повірити, проклятий! Коли ж на те вже піде, то доктор зможе дати йому найвірніший доказ своєї щирости. О, він нічого не скаже йому про її наміри, — він не знає, хто вона, що вона, він тільки знає, що в неї в кишені є ножик і більше нічого. Поганенький собі ножичок, старий, тупий, але хто його зна, що в одчаю може навіть од ножичка статися.
А вона все ще не могла примоститися: совалась по соломі, крутилася з боку на бік, здається, сідала, потім знову лягала.
— Ви не спите, докторе?
Дійсно, ця дівчина мала його за якесь нечутливе опудало.
— Ні. А що?
— Я так. Вам не холодно?
— Ні.
— Тут страшенно дме. І, здається, миші бігають. Так, так, у ґрандотелі на тім боці, може, трошки тепліше й не бігають миші, але це є ґрандотель інший.
— Що ви мовчите, докторе?
— Що ж я маю говорити?
Вона знову сіла й довго вовтузилась у темноті, закутуючись, чи вмощуючись. Іноді щось шепотіла про себе, — очевидно, прокляття кацапові.
У сінях же було вже зовсім тихо, — полягали спати. За віконцем невгамовно гасав вітер і тоскно шелестів соломою в розбитих шибках. Часом чиїсь важкі повільні кроки чулись за стіною, — то ходив вартовий попід вікном камери. Справді, бігали миші, дрібно-дрібно шелестячи соломою. З-під низу тягло вогким холодом.
Доктор скрутився бубликом і щільніше закутав ноги. Надха стала менша. Коти на плечах знову попустили кігті. Так, так, він не віддасть свого життя за примхи якоїсь дівчини. Не віддасть! Це тільки в мелодрамах на сцені таке дурне геройство ефектне, а тут, у цій конурі, в цьому жаху — тільки смішне.
— Вибачте, докторе. Мені дуже холодно. Я не знаю, що таке. Дозволите мені лягти ближче до вас?
— О, прошу.
Вона пересунулась до нього, ввесь час обмацуючи руками його ноги, спину, плечі. Доктор по цих руках почував, як вона вся трусилася, дрібно-дрібно, зовсім так, як трусило його. Коли б не знати, яка вона, то можна було б подумати, що й на неї діяла майбутня подорож "на той бік".