Офіціантка знову підійшла до неї з блокнотиком і олівцем.
— Я прошу вибачення, а Ліля сьогодні працює?
— Вона сьогодні була вдень.
— А… зараз її ніяк не можна побачити?
— Зачекайте, може, вона ще не пішла.
— Хоч би вона ще не пішла! Хоч би вона ще не пішла! — спливав рефрен у вирі її безладних думок. — А то сиджу в цьому нічному кафе без грошей, як ідіотка. А люди все йдуть і йдуть, щойно була тут мало не сама, аж ось уже половина столиків заповнена. І хто ж ходить сюди? Ніколи навіть не була знайома з відвідувачами нічних барів. Ось якась жінка мого віку сидить із молодим хлопцем, курить. Чи то її син, чи?… А роль лютої свекрухи аж ніяк не моя. Намагаюся зіграти і не маю ніякого хисту. Зрештою, тоді в мене могла народитися дівчинка, і що б тоді?…
За кілька хвилин Ліля вийшла до неї. Привіталася й сіла навпроти. Посміхнулася так привітно й лагідно, що мати несподівано подумала: синові є за чим так тужити.
— То як він там?
— Лежить і не встає з ліжка! Здається, так нічого й не їв відтоді. І на заняття не ходить! Вже телефонували з університету!
— Ой, ці чоловіки! Лежить і не встає з ліжка! Хіба ми з вами могли б собі таке дозволити?