На шляху до легкої слави

Страница 6 из 8

Антоненко-Давидович Борис

З "Великим диктатором" у мене утворились досить таки приятельські стосунки... Ми познайомились із ним так: якось до мого стола в редакції підійшов дід. Власне, "дід" до нього не підходило б, це скорше був "дєдушка", але наша мова ще не створила слова, що увібрало б у себе поняття російського "дєдушки": "дід" — занадто гостро й суворо, "дідусь" — занадто м'яко й солодкувато. Так ось цей "дєдушка", дебелої постави, з лагідними очима й великими рум'янцями на щоках, підійшов до мене. На голові йому була довга грива СИВОРО волосся під Карла Маркса, але цё не перешкоджало йому в цілому являти собою типа, близького до категорії попа-розстриги.

"Дєдушка" простягнув мені руку й одрекоменду-вався:

— Борець за справедливость і виновник усіх недостатков Советской Райросії, что значить — автор, Кирил Са-мойленко.

Я спочатку не збагнув, у чому тут річ, і здивовано оглянув "дєдушку".

— У мене тут і візитні карточки є, пожалуйста, возь-міть на пам'ять.

Він справді видобув із бічної кишені кілька карток та етикеток. Я уважно обдивився їх. Вони чомусь одразу заінтригували мене.

КИРИЛО ІВАНОВИЧ САМІЙЛЕНКО

Член Українського Клубу у Київі

КИРИЛЛЪ ИВАНОВИЧЪ САМОЙЛЕНКО Членъ Киевскаго Общества Пчелово-довъ и Русскаго Купеческаго Собранія

Обидві картки складено однаковісінькими літерами, в одній якійсь друкарні й, очевидно, в один і той же час. Коло карток лежали кольорові етикетки:

САМЫЙ ПОЛЕЗНЫЙ НАПИТОКЪ СТАРО-ВЫДЕРЖАННЫЙ ЗАПОРОЖСКІЙ МЕДЪ Кіевскаго № 3 завода К. И. Самойленко

Нижче на цій самій етикетці намальовано лисуватого хахла з повногрудою, вишиваною малоросіянкою, що тримають кухлі "запорожского меда" і мило, очевидно, з насолоди, посміхаються. На другій етикетці досить переконливо надруковано: "Покупайте липовый медъ, полезный по свидетельству врачей, из пасеки К. И. Самойленко". На етикетці, ніби пришпилені, прилипли дві бджоли.

Мені одразу чомусь здалося, що у "виновника всіх недостатков Советской Райросії" щось негаразд із бджолами. І я не помилився. Він залишив мені вірша, кілька якихось аркушів, писаних машинкою до письма, адресу і, що я не мав тоді часу із ним більше поговорити, він ввічливо вклонився і пішов.

Вдома я прочитав його папери. їх писано російською й українською мовами, але ярижкою. Вірш не справив на мене враження. Він починався так:

Ой, що ж то в нас таке случилось,

Що наша золота Советская власть народилась...

Мир сему дому

И всему гражданскому народу!

Вже неправда трясеться,

Що повинуватись правді прийдеться.

Таких віршів з більшим чи меншим еквівалентом безглуздя я прочитав безліч. А ось проза його, чи точніше — його життєві пригоди, вкладені в повістярську форму! Це вже було щось інше.

Ось, приміром, один із розділів цієї книги, що її автор на своїй кабалістичній мові назвав "Изходящий" (читаючи це в українській транскрипції):

"БЕСЕДА

Философа Карла Самойлова (в автора його ім'я й прізвище трансформується залежно від мети й змісту його твору: Кирило, Кирилл, Карл, Самійленко, Самойленко, Самойлов.— Б. Л.-Д.) с Профессором Университета св. Владимира Капустинским.

Профессор спросил: "Чем могу служить?" Философ говорит: "Я к вашей милости. Изследуйте мое умственное здоровье, ибо я берусь за весьма большое дело исправить все Райроссийское недоразумение". Фактически философ себя открыл. Профессор, как врач душевнобольных, посадил его на скамейку нервных и начал ему, т. е. философу, говорить комплименты. Философ, замечая, извиняется, что сразу говорит на 2-х языках, и говорит Профессору: "Простите, что я говорю русско-украинским наречием, мой разговор один ученый одобрил, сказал, что если бы так все говорили, то вышел бы очень превосходный язык". Профессор Капустинский стал продолжительно хохотать, смотря вокруг учеников своих — студентов и студенток. Философ ничуть не сконфузился и сказал Профессору: "Я с малых юных лет не любил иронии, шуток всяких, и вам высокопоставленным не идет смеяться, разве только улыбнуться. Вы посмотрите, г. Профессор, на портреты Шевченка, Ленина, Луначарского и др. великих людей — на их лицах никаких смехов не заметно..."

Далі "філософ Карл Самойлов" каже професорові, що він давно почуває в собі дар пророкувати, що він передбачав і японську, і німецьку війни, він знав, що Романови загинуть і буде революція і що тепер він, "как древние коммунисты Иисус Христос и Моисей", мусить поїхати до Москви в "Центральный Совет" і одкрити їм істину, бо влада на місцях його не задовольняє цілком.

— Вот, как хотите, г. Профессор, так меня и понимайте, а свидетельство мне для Центрального Совета дайте. Не знаю, в какой вы партии состоите, а я партии всего мира от востока и до запада, всему миру доброжелатель и великий диктатор".

В такому ж стилі були й інші аркуші.

Я зацікавився "Великим диктатором". Ближчої неділі я поїхав трамваєм до нього додому, маючи в кишені його адресу.

Будинок, де жив "Великий диктатор", я і раніш колись запримітив. Тепер, коли я напевно знав, що це саме і є резиденція "Великого диктатора", він мені видався символічним. Серед кількаповерхових кам'яниць, на тій вулиці, де точились історичні події 1917—18 року, останній, у перії, що обривається глибоким ровом, цей затишний одноповерховий будиночок, що тільки одним боком вилізав на вулицю з садка, був ніби за представника чогось минулого, чогось та когось, що вже одійшло на безвік. Похмурі фабричні стіни, башти й бойниці, підкурені димом, далекі, глухі відгуки вдарів парового молота підкреслювали самотність цього будинка. З таких будинків можна, як із книги, читати прекумедні повісті колишнього. В них задержався аромат старосвітських батюшок та матушок, Пульхерії Іванівни, Афанасія Івановича, і отам, за квітчастим параваном, далебі, стоять навшпиньки і підслуховують вашу розмову Бобчинський з Добчин-ським.

Певно, через це все я давно вже знав цей будинок. Я пам'ятаю навіть табличку на паркані, що пишалась недавніми роками:

ПРОХОЖИЙ, НЕ НАРУШАЙ ПОКОЯ ЗДЕСЬ МИРНО ЖИВУЩЕГО

Тепер цієї таблички вже не було. Я пройшов сінцями і якимись закамарками, перше ніж потрапив до пенатів "Великого диктатора". В його кімнаті, заваленій усяким лахміттям, поламаними меблями, іконами й фотографіями, крім "Великого диктатора", сидів ще якийсь пописько. "Великий диктатор" жваво уминав галушки, а пописько дудлив, присмоктуючи, слив'янку. Мій прихід страшенно потішив "Великого диктатора", він покинув галушки й заходився мене роздягати й умощувати, пописько ж чогось затурбувався, нишком одставив від себе недопиту чарку і поспішно витер долонею масні губи.