На шляху до легкої слави

Страница 4 из 8

Антоненко-Давидович Борис

Але бувають і інші вірші. Я розірвав конверт і прочитав писаного жіночою рукою листа. Авторка пише, що це її перша спроба, й, наколи її два вірші не годяться до друку, вона просить, щоб їй не відповідати в "Поштовій скриньці", бо їй буде боляче. Ні адреси, ні прізвища,— тільки дві літери М.-Ч. Я пробіг очима перші рядки, й вони одразу чогось запали мені в пам'ять:

Ти уже уходиш? Ну іди...

* Я б тобі плеснула

Кислоти!..

Першого вірша, розуміється, не можна було друкувати вже хоч би через оту "кислоту", але він зворушив мене своєю безпосередністю. Я зараз же прочитав другого. Там було:

Високосинь — зеленодаль...

Співець незримий десь в блакиті...

Я потоплю свій сивий жаль

В хвилястім цім, як море, житі.

Хай п'ють проміння золоте

Натомлені і хворі груди,—

Мене ніхто-ніхто не жде...

Та не спішу і я нікуди...

Не можна сказати, щоб ці вірші визначались би великими формальними досягненнями чи ідейним змістом, вони досить індивідуалістичні, прості й безпретензійні. Та щось було в них, чи, може, в нервовому жіночому— письмі, чи просто в моїй інтуїції, що змусило мене кілька разів перечитати їх і задуматись. Хто така ця авторка? Мені чогось здається, що інтуїція не зрадила мене на цей раз: я певний, що авторка цих віршів — це одна з тих, що повернулись із своєї весняної ночі із зів'ялими й пожмаканими квітами. Дівчина не пішла далі топтати конвалію і рвати бузок, її раптом зраджено, і ось:

Мене ніхто, ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...

Мені здається, що ця дівчина ніколи й не гадала писати, принаймні, її другий вірш надруковано, а в "Поштовій скриньці" я радив їй неодмінно писати, але сталось дивне: ніхто не зголосився і не прийшов одержувати гонорар... Дівчина написала ці два вірші тоді, коли обсипалась черемха і зів'яв бузковий кущ. Адже ж буває потреба в людини, коли її пече і крає, співати або декламувати щось таке, що саме імпонує її стану. Вірші цієї невідомої авторки вийшли теплі, щирі, від серця. Отак іноді зовсім негарне обличчя в моменти найбільшого піднесення або глибокої туги стане раптом прекрасне, щоб потім згодом знову нікого не вражати й нікого не приваблювати. Я довго чогось почував незрозумілу тривогу й ніяк не міг забути отих останніх рядків:

Мене ніхто-ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...

Авторка цих рядків була, без сумніву, поза "посполитим рушенням" у літературу, але вона, леле, була одна з небагатьох, що зворушували в простих, невибагливих рядках і лишали в пам'яті свій слід.

ДЛЯ ЧОГО ПИШУТЬ І ПРО ЩО ПИШУТЬ

Для чого, справді, пишуть ці нікудишні вірші й нудні, беззмістовні оповідання люди, що мають свою роботу, а то й свій певний фах? Адже ж студент, або, скажімо, вчитель чи агроном, тямлять же, що між пристойним більш-менш віршем і поезією на кшталт:

Екатерина Великая О. Приехала в Царское село,—

різниця величезна.

Не можуть же не розуміти цього й, одначе, все ж таки пишуть!

Одного разу, читаючи свіжу порцію віршів, що їх принесла пошта, я прочитав такі теревені:

Барабани, барабани,

В ногу разом треба йти...

і так далі в такому ж дусі.

Не задумуючись над питанням, що за один автор цих чудернацьких рядків, я відповів йому у "Поштовій скриньці", що —"барабани взагалі самі не ходять, їх носять, тим-то й вірш не піде". Через кілька днів його знайомий сказав мені з жалем, що автор — поважна людина, досить уже літня, агроном і, мовляв, не слід було б йому так "іронічно" відповідати.

Мене вразило не те, що у відповіді була якась нетактовність: коли вірш нікуди не годиться, треба авторові про це одверто сказати і сказати так, щоб він зрозумів кончу потребу ліквідувати якось цей свій гандж, адже графоманія — це, власне, як-то кажуть медики: не ганьба, а велике нещастя. Мене страшенно вразив контраст: піонерські барабани, що самі аж ніяк не можуть "в ногу йти", і агроном з угноєнням грунтів, морфологією рослин etc...

Так: "Темна наша батьківщина! Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему і зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не найде веселого шляху... Темна наша батьківщина!.."

Коли мені хочеться уявити собі велике обличчя того "початкуючого" автора, що, мов соняшник до сонця, лине до літератури, я пригадую собі такий випадок. Це було за непу, коли в торгівлі й дрібній промисловості діяв приватний підприємець'. До редакційної кімнати увійшло троє. Увійшли вони якось занадто урочисто й впевнено так, що всі присутні в мене відвідувачі одразу замовкли й нашорошились. Це була літня, але старанно й тонко підфарбована й напарфумована "мамаша" (саме—"мамаша"), донька років 15-и й п'ятилітній пестун непівського життя.

"Мамаша" підпливла до стільця й поважно сіла, донька смиренно стала позад неї, поклавши тендітні руки на спинку стільця, а п'ятилітній пестун роззявив рота й вивалив на мене лупаті з ознаками дегенерації баньки, мов розглядав якесь чудисько.

"Мамаша" поклала на мій стіл дорогого редикюля, оддихала ядуху і заливчастим томним голосом недбало звернулась до мене:

— Моя дочь пишет стихи. Лидочка, дай сюда свою тетрадку. Вот хороший стишок, например, о Парижской коммуне.

Донька, як учителеві німецької мови — диктант, подала мені тоненького альбомчика. В таких альбомчиках, з такими ж квітками та янголятами колись такі ж самі доньки таких самих мамаш писали:

Дарю тебе корзинку —

Она из тростника.

В ней фунта два малинки

И ножки с индюка.

Тепер там був вірш про Паризьку комуну...

Мене це просто приголомшило. Перше ніж читати вірша, я скоса глянув на "мамашу". Таких жінок можна було зустріти тільки на Хрещатику в робочу пору, коли вони роблять свій ранковий променад, ведучи на орчику якогось огрядного білого цуцика: Я навіть пробіг очима по кімнаті: чи не привела, глядіть, ця пані й сюди того цуцика, але цуцика не було. Для таких пань мова Шевченка й Франка є, мабуть, мовою третього гатунку, яку не годиться серйозно застосовувати в житті, але цей вірш, вірш про Паризьку комуну був написаний українською мовою! Чому — українською і чому саме про Паризьку комуну? Хіба що тільки для того, щоб надрукували. Розуміється, його не можна було друкувати, це були просто дитячі, нікудишні вправи, але, як кажуть: факт лишається фактом...