Причину цих феноменів, мабуть, треба шукати не в казковій силі народних мас, навіть не в чудодійній геніальності вождів, а в чомусь іншому.
На мою думку, секрет полягає в тому, що певна особа свідомо, інтуїтивно чи поза своєю волею попадала у фокус історії — виходила на історичну арену своєї діяльності саме тоді, коли складались відповідні умови. Такими умовами в Німеччині був Версальський мир і його згубні для німців наслідки. Без Версаля не було б Гітлера й усіх тих страхіть, що завершились Другою світовою війною; без поразки Росії в Першій світовій війні, тої поразки, яка почала окреслюватись у перші ж місяці війни, Ленін і далі лишався б на еміграції, а Російська імперія не зазнала б тих разючих катаклізмів, Що випали далі на її долю.
Чому ж ні Петлюра, ні хто інший не попали у фокус історії й не Змогли вивести Україну в "народів вільних коло"?
І тут, кидаючи ретроспективний погляд у наше минуле, треба з сумом констатувати, що 1917 року ще не вистигли на Україні для "фокуса історії" потрібні умови. Можливість створити з України самостійну державу прийшла раніше, ніж ми до того були готові як нація.
Фінляндія ще до революції й війни мала автономію зі своїм сеймом і поліцією; вона була звільнена від рекрутського набору, через що її чоловіча частина людності не перемелювалася в армії жорнами русифікації. Фінська культура, мова, релігія й увесь побут були занадто відмінні, щоб фіннів можна було асимілювати; природні багатства Фінляндії були незначні — вона не була таким життєво важливим куснем Російської імперії, як Україна, і її питома вага для Росії була, власне, стратегічна, а не економічна. Усе це полегшувало Маннергеймові можливість попасти у фокус історичних подій.
Польща, хоч і була позбавлена за передреволюційних часів будь-якої автономії й мусила давати свою молодь до російської армії та викидати якийсь відсоток своєї інтелігенції на асиміляцію (Пржевальський, Ціолковський, Дзержинський та інші), але її відривав від Росії католицизм, що переплітався з національним прагненням й був великим гальмом для асиміляції поляків. Польські повстання 1831 й 1863 років хоч і зазнали поразки, але лишилися в пам’яті народній, тоді як на Україні, після повстання Мазепи та марних спроб батька й сина Орликів, які по Мазепі перебрали прапор боротьби за визволення України, була мертвотна тиша понад два століття. Український нарід поринав у сплячку, забуваючи навіть своє національне ім’я. По закінченні Першої світової війни Польща стала об’єктом французьких інтересів на сході Европи, де Франція, втративши свого міцного союзника в особі "единой неделимой" Росії, котра сама потребувала допомоги Антанти в своїй громадянській війні проти більшовиків, зосередила всю увагу на поляках, цих "французах сходу", як замидувано звали їх у Франції, і докладала всіх сил, щоб допомогти Польщі виконати місію санітарного буфера між Европою і радянською Росією. Пілсудському простилося, що він на початку Першої світової війни воював проти царської Росії на боці центральних держав, командуючи польським легіоном, тим більше, що німці за незалежну поведінку Пілсудського розформували його легіон, а самого Пілсудського ув’язнили. На керівника незалежної Польщі міг би вийти й хтось інший, наприклад, генерал Галлер, котрий на кінець світової війни сформував із польських емігрантів у США корпус, але за Пілсудським була слава організатора перших польських боївок під час революції 1905 року й того сміливого політика, що перший підніс меч за визволення Польщі, коли почалась Перша світова війна. Усе це і поставило Пілсудського у фокус історії відродження Польщі.
Ні Петлюра, ні хто з інших українських діячів не мав таких умов.
Український нарід, прокинувшись 1917 року від тривалого летаргійного сну, ще тільки перетворювався із сліпої етнічної маси в націю. Щоправда, цей процес відбувався прискореним темпом: українське робітництво вже висувало таких своїх проводарів, як арсенальський слюсар Коробенко або машиніст Київського залізничного вузла Сніжко; не можна було не помітити й таких передовиків національного руху серед селянства, як хлібороб і кустар з Биківні під Києвом Одинець та інших, що випливали на поверхню політичного життя в різних місцях України, однак пролетаріат у своїй масі був зросійщений, свідомими національно ставали лиш робітники цукрової промисловості та залізничники, а соціальні низи селянства були відвернуті від української державної ідеї гетьманською провокацією, коли від імені Української держави російські офіцери, повертаючи поміщиків у їхні маєтки, розстрілювали й шомполізували українських селян.
Замирити ці селянські низи з українством могла тільки радянська преса, котра, завдяки злиттю боротьбистів з більшовиками, почала виходити в 20-х роках українською мовою.
Рішучий курс на українізацію всієї освіти й культурного життя, який узяв нарком освіти УСРР Микола Скрипник, неабияк сприяв дерусифікації українських міст. Довго й заповзято довелось у 30-х роках сталінським карним органам попрацювати над викорчовуванням тих рясних пагінців, що проросли із зерен, які посіяв Скрипник, дарма що сам діяч, розчарувавшись у своїй ідеї гармонійного соціального й національного визволення України створенням УСРР, кінчив 1933 року життя самогубством…
1923 року впала остання цитадель селянського повстанського руху на Україні — Холодний яр, а з нею разом скінчились і силкування збройно вибороти Україні державну незалежність.
Отже, 1917 року, коли були об’єктивні можливості для створення своєї незалежної держави, ми не готові були зреалізувати їх, а в першій половині 20-х років, коли ми стали мати всі матеріальні й духовні передумови державності, таких можливостей уже не було…
Сучасний мій читач скаже: легко тобі тепер, коли все по всьому, осуджувати кроки тодішніх українських політичних діячів, що робили своє діло наосліп, і давати, запізнившись понад півстоліття, свої поради, а спробував би сам щось діяти на їхньому місці! Що ж — я теж дитина свого часу й свого народу. У ті вікопомні часи я тільки-но переступив своє повноліття, однак не був пасивним спостерігачем, а теж брав якусь мікроучасть у поточних історичних подіях. Я не політик і тому не обстоюю категоричність своїх міркувань щодо тодішніх людей і подій, але, завжди бажаючи тільки добра своєму народові, вважаю за своє право висловити свою думку, щоб мої наступники в майбутньому не повторювали наших помилок у минулому.