Незабаром увіходить до світлиці Саранча, свіжий, підтягнутий, у військовій гімнастерці, й весело вітається з нами. Його сотники вже пішли до своїх сотень, і ми снідаємо втрьох.
— Вас повезе аж до самої залізниці наш чоловік — надійний і кмітливий, — каже Саранча, уминаючи млинці з сметаною. — Його фура вже стоїть біля двору. Верстов з п’ять вас буде супроводити мій кіннотник, а далі поїдете самі: тепер такий час, що кожний вояка потрібний для діла. Та тут, аж до самої залізниці, більшовиків ніде нема, хіба що де якась їх купка продирається яругами до своїх, обминаючи села. Про всяк випадок стережіться таких у дорозі. Вашу торбу з листами, — каже отаман до Галі, — сховайте в сіні аж на дно фури, а самі одбріхуйтесь, мовляв, їдете до батьків. Та, гадаю, ніякого лиха з вами не трапиться і доїдете добре аж до Сербинівців, відкіля, кажуть, уже ходять потяги до Проскурова.
Проводжати нас виходять на Ганок Саранча, господар, а за ними повнотіла господиня виходить наперед, щоб передати Галі клуночок з їжею на дорогу.
— Вйо! — гукнув наш фурман, сіпонув віжками, і дві конячки, збиваючи серед вулиці куряву, бадьоро потягли добре застелену сіном фуру. Позаду мчав верхи парубчина, чимось схожий на того, що ми зустріли вчора, входячи в село.
Попереду, ліньки переставляючи ноги, мукає череда, яку два хлопчиська женуть пастись, вимахують довгими хлудинами й покрикують на корів, підробляючи свої дисканти на баси дорослих. Поскрипують біля колодязів журавлі. Два пси, відробляючи хазяйський хліб, кинулись до нашої фури, але одного оперіщив батогом фурман, а другого почастував нагаем вершник, і пси, скавулячи, відстали від нас.
Літо в розповні. На небі ані хмаринки. Ранкове сонце сипле щедро золоте проміння на спокійну, відпочилу за ніч землю, але спеки ще нема. Я милуюсь червоними, рожевими й синіми рожинами, що цвітуть біля білих стін селянських хат; за тинами звисають жовтогарячі голови соняшників; у садках між зеленим листям світять достиглими боками яблука — скрізь гармонія кольорів, супокою і миру. Важко повірити, що тут недавно пронеслась буря повстання, прогриміла теперішня страшна війна, яка не знає ні полонених, ні милосердя, ні жалю…
Не хочеться думати, що ця гармонія супокою й миру — ілюзія. На Що вже миролюбні й лагідні ластівки, а й ті весь час полюють на комах; у блакитній високості застиг на мить шуліка перед тим, як кинутись униз і схопити курчатко, що одбилось від квочки; десь у норі спочиває зараз лисиця, котра не могла б заснути, не поласувавши закривавленим, ще теплим м’ясом живого створіння. Тільки звірі не чіпають звірів своєї породи, і ворон воронові ока не виклює, тоді як люди…
Фурман трапився нам неговіркий, мовчить, Галя теж занурилась У свої думки, вершник позаду завернув у якомусь сільці на бічну вуличку й зник, а мене заколисує розмірений біг добре нагодованих конячок, і хоч фуру інколи трусить на вибоїнах шляху, та недоспаний уночі сон долає мене, я витягуюсь на свіжому сіні й засипаю.
Я прокинувся від легкого поштовху в бік і ледь чутного: "Увага!" Підвівся на фурі, протер очі, глянув наперед, і в грудях мені захололо. Попереду, біля шляху, стояв віз, покритий брезентом, а коло нього душ з вісім військових без зброї. Напевно, одна з тих більшовицьких розтрощених груп, що пробиваються на схід до своїх. Он далі видно і яр, з якого ця група вийшла. Нам нема як розминутися з нею, і — будь-що-будь — фура наближається до військових. Галя сидить на тому боці, де стоять невідомі люди. Вона трохи зблідла, але зовні спокійна. З групи відокремлюється низенький вояка, схожий на єврея, і піднесеною рукою дає нам знак спинитись. От і вскочили в біду, — думаю я. Стільки проїхали щасливо і — на ж тобі наостанку!..
— Хто, куди й чого? — питає низенький вояка і пильно вдивляється в нас.
— Студенти, їдемо на вакації до батьків на село, — відповідає Галя, але низенький допитується, в яке саме село та які саме є ближчі села до нашого. Галя називає, але низенький ловить її на якійсь помилці (видно, добре знає місцевість) і суворо каже:
— Брехня! Кажіть правду, куди й чого їдете.
Я з одчаєм дивлюсь на інших вояків, які спокійно спостерігають сцену допиту. У двох із них явно інтелігентні обличчя, а в одного я бачу на грудях френча кругленький значок з написом "Не ридай, а добувай!". Таких значків багато продавалось у Києві за української влади.
— Та що там крутити! — кажу я, перебиваючи Галине бурмотіння.
— Ми — українські студенти, що втекли від більшовиків з Києва.
Галя жахається: чи я не збожеволів, ляпаючи одверто про нас незнайомим людям у військовому? Вона, безперечно, не помітила рятівного маленького значка. Але обличчя низенького враз прояснюється, і він приязно каже:
— Отак треба було б одразу сказати, а не плутати назви сіл, яких ви не знаєте!
До нашої фури підходять інші військові й починають розпитувати про Київ, Вінницю, про становище в тих селах, через які ми проїхали.
Галя вже отямилась, радісно всміхнулась і докладно відповідає на всі запитання.
— Вибачте, а хто ж ви такі? — не втерпів я, щоб не спитати.
— Ми передовий загін української армії, — рекомендується низенький і незабаром пускає нас з миром. Коли фура рушає, він каже на прощання, жартома погрожуючи Галі вказівцем:
— А ви, панно, будьте надалі обережнішою, щоб не спіткала вас доля Жені Кпепачівської…
Розпитувати про долю Жені, яку Галя добре знає, пізно, і Галя сама до себе каже замислено:
— Невже бідна Женя піймалась? Тиждень тому вона мала повернутися з Кам’янця… — І на Галине обличчя лягає тінь смутку.
Сонце вже підіймається до зеніту й починає добряче припікати, коли ми, без усяких пригод і тривог, під’їжджаємо до станції Сербинівці. Це, власне, прифронтова смуга, бо на схід є тільки одна станція Комарівці, за якою точиться вже кілька днів бій за Жмеринку, важливий залізничний, а через те й стратегічний вузол. Відтіля чути артилерійську канонаду, що долинає сюди далеко виразніше, ніж позавчора ранком у Вінниці. Але в самих Сербинівцях тихо, і мало що нагадує про війну. Лиш на колії попихкує невеликий панцирний паротяг з двома запанцированими вагонами, що прибули сюди з-під Жмеринки по боєприпас. Біля паротяга сидить на коні козак у шапці з довгим червоним шликом і розмовляє про щось із літнім машиністом у кашкеті з військовою жовто-блакитною кокардою, котрий висунувся з віконечка паротяга. Зовсім мирна ідилія — вершник на стародавньому коні і вершник новітнього металевого коня, що не боїться ні шаблі, ні кулі. Мирну ідилію доповнює галицький стрілець в австрійському однострої, який сидить без зброї на фурі й поганяє двох конячок кудись від станції в поле.