Почалося з того, що я записався до української полкової громади, на чолі якої стояв не дуже освічений, але палкий промовець унтер. Мене, як офіцера, там радо прийняли, а в червні я був посланий до Києва, як полковий делегат, на Другий український з’їзд. Хоч Керенський від імені Тимчасового уряду заборонив цей з’їзд, але він таки відбувся, і до того ж дуже численний. На київських вулицях раз у раз чулося українську мову й видно було багато військових з жовто-блакитними бантиками на грудях. А що діялось на Софійському майдані, де біля підніжжя пам’ятника Богданові Хмельницькому стали читати Перший універсал Центральної Ради, а перед тим якісь українські солдати вилізли на дзвіницю Софійського собору й Ударили у великого дзвона, наче на Великдень, а Великою Володимирською вулицею пройшов стрункими рядами під українською командою Перший український полк імені Богдана Хмельницького! Навіть монархічний шульгінський "Киевлянин", описуючи ці дні, здивовано питав: "Что это — возвращаемся ко временам Хмельницкого?" А які палкі промови лунали тоді на з’їзді! Який радикальний настрій панував у всіх його делегатів! Отоді б кувати залізо, поки воно гаряче!
Я не тільки остаточно визначив тоді свій дальший життєвий шлях, а ще й записався до партії есерів, найбільшої у той час української партії, хоч у Центральній Раді перед вели українські есдеки на чолі з Винниченком, до речі, автором Першого універсалу. І куди все те поділося?.. — гірко закінчив свої спогади Роман.
Я не називаю прізвища, бо просто не зберегла його моя пам’ять, але й досі пам’ятаю розумне обличчя з підстриженими світлими вусиками й великими сірими очима, що весь час ніби вдивлялись у далечінь, шукаючи відповіді на якусь свою не додуману до кінця думку.
— Винниченко — чудовий письменник, — сказав я по хвилині мовчання.
— Письменник і драматург він прекрасний, а от політик з нього, як виявилось, нікчемний, — проказав, зітхнувши, Роман, але я не став сперечатись за свого літературного й політичного кумира, хоч і по той день перебував під впливом Винниченкового виступу на святі відкриття Київського державного українського університету. Чутки про якісь суперечки й незгоду між головою Директорії Винниченком і Головним отаманом військ УНР Петлюрою доходили й до мене, але Не хотілось вірити в ці чутки, хоч вони таки підтвердились виходом Винниченка зі складу Директорії й раптовим його виїздом за кордон. Це вже було зовсім незрозуміло мені: як можна було кидати республіку в такий критичний час, коли вона мусила відбиватись на трьох фронтах: під Одесою від знахабнілих білогвардійців, яких підпирав французько-грецький десант, від польських галлеровських військових формувань, що пройшли вишкіл у Франції, були там добре озброєні й обмундировані, та від Червоної армії, яка перейшла в рішучий наступ на півночі Чернігівщини й на сході в Сумському та Харківському напрямках. Кидати те, що сам же будував протягом майже двох років, будучи прем’єром за Центральної Ради й головою Національного союзу, що стояв у опозиції до гетьмана Скоропадського! Покинути Україну, коли потрібна найбільша консолідація її діяльних, досвідчених, творчих сил! Чи не скидається це на дезертирство з такого відповідального поста, якого посідав у керівництві республіки Винниченко? Але треба дізнатись докладніше, що штовхнуло його на такий згубний для всієї державної системи України вчинок. Невже тільки особисті амбіції та невропатія, на яку, подейкували, слабував іноді Винниченко? Ні, тут треба добре про все довідатись, зважити, обміркувати, перше ніж робити остаточні висновки.
Денікінці, здобувши Проскурів, щось ніби припинили дальше переслідування наших недобитків. Навряд чи до цього спричинилась остання радісна звістка про те, що, вийшовши на північ від Проскурова, вони попали в засідку, в котру заманив їх наш Мазепинський полк, який кулеметним вогнем завдав денікінцям багатьох втрат і змусив трохи відступити; скоріше до цього спричинилась поразка денікінців під Кромами на Орловщині, після чого Червона армія перейшла в наступ по всьому фронту. Зате поляки, котрі, окупувавши Кам’янець-Подільський, далі на північ уздовж демаркаційної лінії лишались пасивні, стали тепер виявляти зухвалість і, користуючись безголів’ям, наскакували на обози з майном і грабу-валидтоодиноких козаків та старшин. Ось і сьогодні надвечір, коли я й Роман поспішали до найближчого села, щоб завчасу знайти собі місце в хаті переночувати, ми раптом уперше побачили здалека попереду рій польських уланів, що спішились край шляху і зневажливо дивились на обліплені тифозними козаками селянські фури з цукром та збіжжям. Вони не зважувались підходити близько до тих фур, щоб не заразитись тифом, але два молоденькі жовніри з карабінами за плечима й шаблями при боці біжать стежкою край дороги просто до нас.
— Pistol, pistol![11] — шепоче один з них, глядячи на Романа, і не встигли ми оговтатись, як один із жовнірів метко розстебнув Романові пояса, а другий спритно зняв з нього кобуру з пістолем, і помчали собі далі полювати на пістолі.
— Стріляти в негідників? — спитав я Романа, знімаючи з плеча рушницю.
— Стривайте! Стривайте! — спинив мене рукою Роман. — Треба поговорити з їхнім командиром.
Ми наддали ходу до групи спішених уланів, поперед яких стояв їхній вахмістр у сіро-блакитній шинелі й такій же конфедератці. У нього одного, замість карабіна, висів при боці пістоль у новенькій кобурі.
— Що це таке? — обурено звернувся до вахмістра Роман. — Ваші жовніри одняли в мене пістоль! Та між нами ж перемир’я!
— Na со panu pistol?[12] — зневажливо посміхнувся вахмістр.
— Як це нащо? Воювати!
— Wojowac? А z kirn pan bedzie wojowaö?[13]— іронічно питає вахмістр і, кивнувши головою в бік хворих наших козаків на возах, презирливо каже: — То, prosz? рапа, nie wojsko, to jest bydto!.[14]
— Ми були певні, що поляки усвідомлюють: наш спільний ворог
є Москва, з якою слід спільно битись, а не ворогувати один з одним, — каже Роман, та вахмістр на це тільки махнув рукою:
— Polska saraa zna drog na Moskw[10]!
Вахмістр одвертається од нас, а тим часом підходять наші здорові ще козаки й оточують нас, зацікавившись переговорами Романа з уланським вахмістром. Замість вахмістра вискакує наперед якийсь молоденький жовнірик і з запалом каже Романові: