З туги я починаю співати пісню, що правила січовим стрільцям за жалібний марш, яку вперше почув і вподобав ще в січні 1919 року, коли в Києві ховали стрільців, забитих у першому бою з оборонцями гетьмана під Мотовилівкою:
Видиш, брате мій, товаришу мій:
Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.
Чути: кру-кру-кру, в чужині умру,
Заки море перелечу, крилонька зітру.
Мерехтить в очах безкінечний шлях,
Гине-гине в сірій мряці слід по журавлях.
Тільки — кру-кру-кру, в чужині умру,
Заки море перелечу, крилонька зітру.
Кру-кру-кру-у…
Співаючи і дивлячись у стелю, я й не помітив, як до хати увійшла молодиця, стала тихенько біля одвірка й слухає мій спів. Зітхнувши, вона нишком утирає рукавом сльози з кутків очей — так, мабуть, розчулив її мій спів, а я, піддаючись мінорному настроєві, переходжу до українського романсу, що любив його ще гімназистом, але давно не співав:
Прийде пора, і гай зазеленіє,
А милий твій від тебе одійде;
Голівонька вся твоя посивіє,
Огонь очей навіки пропаде.
Тоді згадай ту весну, що минула,
І літо те, і осінь ту згадай,
І пісню ту, що ми колись співали,
Як спом’янеш, серденько, заспівай!
Тоді-тоді швиденько від печалі
До мене ти, серденько, завітай
І з волошок, що ми колись збирали,
Сплети вінок, на хрест мій почепляй…
Вкрай зворушена молодиця вже не криється з своїми щирими сльозами:
— Ой, як же ви жалісно співасте, аж за душу бере! Заспівали б якоїсь веселої, щоб не так сумно було вам…
— Не до веселощів мені, мила господине, коли отака біда скоїлась зі мною.
Молодиця швидко виходить у сіни й за яку хвилину подає мені велику солодку грушу, яку приберегла, певно, на продаж або на яке велике свято.
— Ось з’їжте — підсолодіть трохи душу, то, може, вам полегшає.
Я дякую і спрагло ім соковиту грушу, щоб освіжити сухе від гарячки горло та порожнину рота. Молодиця підпирає рукою щоку й скорботно дивиться на мене як на молодшого брата чи як на велику дитину, хоч дітей у неї нема, і я не знаю, відкіля в неї береться стільки безкорисливого співчуття до мене, випадкового зайди. Мені стає затишно на душі й трохи легшає в усьому тілі: знайшлась же таки на світі добра людина, що пожаліла мене, чужого й безпорадного!..
Я помалу заплющую очі й тихо засинаю, наче дуже стомлений після тяжкої праці. Важко сказати, скільки годин я спав, поринувши в небуття й нічого не відчуваючи. Прокидаюсь раптом, коли вже розвиднілось і надворі чути, як сурмить, скликаючи збиратись у похід, сурма.
Мабуть, сурмач повернувся в мій бік, бо звуки сурми чути виразніше, і мені здається, що вони кличуть саме мене: вставай, козаче, бо час вирушати в похід!
І диво дивнеє! Я почуваюсь на силах не тільки підвестись з постелі, вдягнути шинелю, підперезатись, закинути через плече австрійську сумку й узяти в руки свою рушницю, а й твердо ступати до виходу.
До хати вскакує з відром, подоївши корову, моя господиня й сплескує руками:
— Ой, куди ж ви, такі слабі, зібралися? Вам лежати та помалу одужувати, а ви вбралися й хочете йти!
Я заперечливо хитаю головою.
— І не снідали! Та випийте молока, щоб хоч трохи підкріпитись!
— Ніколи, — кажу я й лізу рукою за пазуху по гроші.
Молодиця притьмом вискакує в сіни й повертається з добрим шматком сала, одкраює скибку хліба й простягає мені:
— То візьміть же хоч це — поїсте в дорозі!
Я кладу хліб і сало в сумку й даю мблодиці гроші.
— Хіба ж за таке беруть гроші? — докірливо дивиться на мене молодиця, ховаючи за спиною руки. — Гріх було б хоч копійку взяти з людини, що опинилась в біді!
Я вдячно посміхаюся молодиці й іду на майдан, де шикуються сотні мого полку, а молодиця стоїть у дверях і довго дивиться мені вслід…
Не знаю, — чи страх лишитися самому в селі напризволяще, чи знайомий поклик полкової сурми, чи лагідна турбота про мене сердешної молодиці — роблять чудо: хворобу як водою змило, і я разом із полком роблю за день сорок верст переходу до містечка Ярмолинці, де пізно ввечері розташовуємось на ночівлю. Що то була за недуга в мене — мабуть, не знає й медична наука, але напевно можна сказати, що то був не тиф, як діагностував наш полковий фельдшер.
Тиф здолав іншого: отого стрункого, високого колишнього гвардійця, що перекинувся до нас ще під Бачкурином і дістав сотню в курені Луцького, з яким одразу заприятелював. Йому стало недобре ще в дорозі, і курінний Луцький поклав його на воза з кулеметом, де колишній гвардієць лежав скрючившись і тремтячи від холоду.
Мені не раз бувало жаль цього красеня, коли в негоду він вів свою сотню на заставу, щоб мокнути там під дощем, тоді як я з писарем Максимом ось-ось заночую в теплій селянській хаті. У Ярмолинцях Луцький розмістився з хворим в окремій кімнаті просторого єврейського будинку, що належав якомусь місцевому крамареві. Раз у раз Луцький стурбовано підходив до хворого, котрий весь час марив, лиш зрідка приходячи до пам’яті.
Ранком другого дня Луцький наказав винести хворого з матрацом та периною надвір і покласти на мобілізовану фуру. Хазяйка, стара єврейка, здійняла страшний Гвалт — так їй шкода було своєї перини, але ні Луцький, ні козаки, що виносили хворого, не вважали на її плачі й благання.
У другій половині дня ми пройшли повз вузлову станцію Гречани, де на колії стояло кілька вагонів з виготовленими закордоном на замовлення уряду УНР новенькими гривнями. Здається, вагони ніхто не охороняв — бери гроші кому не ліньки, а самі вагони стоять як неприкаяні, не знаючи, чи їм прямувати до Кам’янця-Подільського, як призначалось, чи прориватись кудись на північ до уряду УНР, який не знати де тепер перебуває. Людей на станції щось не видно: мабуть, ті, що досі користувались залізничним транспортом, воліють подорожувати на селянських фурах, далеко певніших у цей скрутний час, ніж поїзди, для яких колій чимраз зменшується…
Залізницю Проскурів-Волочиськ ми переходимо, тримаючись ближче до Чорного острова, бо, за чутками, під Проскуровом уже з’явились денікінські роз’їзди…
У трикутнику смерті
Що ближче до Старокостянтинова, то більше й більше стає людей на шляху та різних фур з цивільним і військовим людом. Кого тут тільки нема! Ось їде на возі, добре вмостившись на сіні, протоієрей Липківський, що був торік полковим священикйй 2-го Запорізького полку Болбачана, а згодом став митрополитом Української Автокефальної Церкви. Сумними очима дивиться старий на обшарпаних козаків, котрі йдуть збоку й попереду його фури. Як не схожі ці змучені довгим переходом обшарпані нетяги на бадьорих, забезпечених усім потрібним болбачанівських вояків, що вірили у свого полковника, який приведе їх до кінцевої перемоги! Таке військо не сором було показати цивільній людності під час кримського походу, та й німецькі генерали здивовано поглядали на Цей полк: відкіля з цілковитого розпаду старої російської армії в українців зміг виникнути такий зразковий, дисциплінований полк? Але нема вже серед живих Болбачана, не знати й що сталось тепер з його Запорізьким корпусом, перейменованим у Запорізьку групу… Чи пощастило генералові Сальському, котрого призначено ще вліті командувати цим корпусом після наступника Болбачана Волоха, зберегти те, що створив Болбачан в умовах розруху й боїв у січні 1918 року? Та ось збоку їде верхи на буланому коні й сам Волох, тепер командир Гайдамацької бригади, оточений кількома кінними гайдамацькими старшинами. На ньому сива шапка з коротким червоним шликом, а при поясі — з правого боку кобура нагана, з лівого ж, замість шаблі, шишкуватий ціпок, зачеплений ковінькою за широкий пояс. Чи не шкутильгає Волох, спираючись на цей цивільний ціпок, який зовсім не пасує до войовничого вигляду цього гайдамацького верховоди? Лице у Волоха рябе, з слідами колишньої віспи, але самовпевнене, хоч і малоінтелігентне. Проте це він видав власним коштом першу книжку віршів свого козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри, котрий вступив до полку у Сватовій Лучці в Донбасі. Цей же Волох відрядив Сосюру й до юнацької школи — опанувати військову науку й стати згодом старшиною. Через багато років пізніше я довідався, що Сосюра з кількома іншими юнаками попав у денікінський полон у бою під Деражнею й був одвезений до Одеси, де, після поразки денікінців, перейшов до червоних.