Це задумано добре, але навіщо надіслали нам два плакати з сотником і полковником часів Мазепи, взяті з історії Аркаса? Вони були б до речі десь у школі чи в "просвіті", але не в умовах постійного пересування війська, коли ми спиняємось тільки на ночівлю, щоб ранком знову рушати далі. Не ходити ж мені по сотнях, щоб показувати стомленим козакам нецікаві їм малюнки прадавніх сотників і полковників!
І все ж справжнього впорядкованого тилу тут нема.
Ще влітку була оголошена мобілізація людей призовного віку. У Кам’янці-Подільському створено рекрутський полк, котрий, як повідомлялось у пресі, успішно проходив вишкіл. Але то набрано парубків неподалеку від тимчасової столиці УНР, а в селах і містечках, що були подалі, — панував безлад. Мобілізація могла б пройти добре, але повітові комендатури, до яких стікалась сила-си-ленна призовників і мобілізованих, зовсім не були підготовані прийняти враз таку масу людей: вони не подбали, де розмістити й чим нагодувати покликаних до війська парубків, і взагалі не мали ніякого мобілізаційного плану. Неприкаяні, полишені напризволяще молодики, потинявшись без діла в повітовому місті три-чотири дні, вертались ні з чим додому на село й спокійно там сиділи. Як на те, не було ніякої організації, що пильнувала б ладу й боролася з дезертирством. Щоправда, в Кам’янці-Подільському було утворено організацію внутрішньої служби, що мала незграбну довгу назву "Кіш охорони республіканського ладу", але на периферії не помічалось не тільки діяльності, а й присутності цього "коша", якщо не брати на увагу таких свіжих вивісок, як, наприклад, у Новій Ушиці, де на блакитному тлі написано жовтими літерами: "Повітова в’язниця". Не знаю, чи сидів там хто й за що, бо конокрадства чи якихось інших кримінальних злочинів не помічалось на селах; здається, щодо цього було спокійно й у містах на дедалі зменшуваній території УНР.
І раптом надійшов наказ: військовим частинам проводити мобілізацію в тих селах, через які вони проходять, відступаючи. Важко вигадати щось безглуздіше за цей наказ! Одна річ ставати до війська, коли фронт десь далеко, і зовсім інше, коли людину тягнуть У армію, яка відступає хтозна-куди, а вдома лишаються безборонні батьки, жінки й діти. Звісно, з цього нічого путнього вийти не могло: силоміць мобілізовані тримались у війську до першої слушної нагоди й з другої чи третьої ночівлі тікали додому. Але дивізійний Державний інспектор Зубков, якого я подумки прозвав "пан Заглоба", добрав ще безглуздішого способу боротися з дезертирством.
Серед тимчасово мобілізованих у обоз фурщиків було кілька селян, у яких воза тягли не коні, а добре вгодовані воли. Ці невдахи й мали відповідати за дезертирство: "пан Заглоба" наказав конфіскувати волів у селян з тих сіл, відкіля походять утікачі-дезертири…
Бідолашні хазяї, в яких забрано воли, щоб різати їх для полкових казанів, кинулися в розпачі до дивізійного інспектора благати повернути їм худобу, бо хіба ж вони винні, що хтось із їхнього села втік з війська.
"Пан Заглоба" вийшов до них на ганок попівського будинку, де він ночував, і під супровід далекого волячого реву звернувся з такою промовою:
— Чуєте, як ревуть воли? То ваші волики ревуть! А ревуть вони через те, що хлопці з вашого села, замість виконувати свій обов’язок перед Україною, дезертирували. Ви добре знаєте, хто саме втік із війська, тож, повернувшись додому порожняком, підете до батьків дезертирів та й скажете: "Через твого проклятущого сина-дезерти-ра в мене конфісковано воли. Або плати мені за них гроші, або я підпалю твою хату!" Тоді кожне в селі знатиме, як слід вірно служити нашій батьківщині неньці Україні.
Засмучені вкрай власники волів подались додому з самими тільки батогами, а наша дивізія була на кілька днів забезпечена яловичиною. Чи ж треба казати, якої страшенної шкоди завдав такий спосіб наочної "агітації", котрий міг викликати тільки ненависть до українського війська й підбурював до розбрату на селі…
Полишивши на півдні Могилів-Подільський, ми відступаємо далі на захід. Під ногами сльота, а ранками підіймається густий туман, що застилає обрій і тяжким почуттям безвиході лягає на душу, бо не знаєш, що чекає нас усіх попереду за тими непроглядними туманами…
Де-не-де по містечках натрапляємо на якісь евакопункти, де пораються в білих халатах і зелених кашкетах сестри-жалібниці, мабуть, підбираючи тифозних, щоб одвезти їх кудись у шпиталі. Але користі від того мало, бо нема де помитись добре в лазнях, змінити брудну білизну й продезинфікувати одяг. Тиф нещадно косить нас і далі, і ніякий туман не може приховати, як рідшають наші ряди.
Уже третій день, як я не можу в цьому сум’ятті різних частин нашої дивізії знайти полкового інспектора Годину. Десь він зник. Чи не поїхав часом до Кам’янця-Подільського дізнатись про загальне становище армії й усієї республіки? У моєму полку через брак будь-якої офіційної інформації старшини й козаки живляться самими тільки чутками, які годі перевірити. Отак пройшла чутка, що десь прорвалась денікінська кіннота з наміром зробити глибокий рейд. Усе, що пересувається на колесах або верхи на конях, поспішає мерщій на захід. Підганяє фурщика й мій Максим, раз у раз тривожно оглядаючись назад. Раптом край дороги стоїть зовсім молоденький козак і махає нам руками, благаючи взяти його з собою. Е, як усіх подорожніх підбирати, то й місця на возі не вистачить! Писар не звертає уваги на його благання, й наша фура мчить повз нього. Мабуть, ми не перші, до кого він звертався, прохаючи підвезти його, і, бачачи, що й ми не маємо охоти його взяти, молодик у розпуці кричить: "Та ви — українці чи хто такі?!" Це впливає на мене, і я наказую писареві спинити фуру. Стомлений, гарячий, аж пашить від нього, козачок чвалає до воза й сідає поруч писаря. Виявляється, це київський гімназист, що самоохотою вступив до українського війська, коли літом воно на короткий час увійшло до Києва. Нетяга занедужав і відстав від своєї частини. Він дякує за нашу поміч і, тримаючись обома руками за полудрабок, хитається то в один бік, то в Другий. Напевно, в нього починається тиф, такий поширений тепер у нашому війську. В якомусь селі він просить нас спинити фуру, бо далі йому несила трястись на возі, поволі злазить і йде до першої селянської хати, що стоїть проти нас, аби десь прилягти й зігрітись від трясці, яка змушує його тремтіти всім тілом. Забігаючи наперед, скажу, що через кілька місяців я зустрівся з ним на київській вулиці, і він привітав мене як дорогого родича.