Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через "кобилу". Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, незважаючи на наявність слуху чи голосу. Я сплохував у перший же день, не знаючи слів юнацької пісні, і сотник, що йшов поряд із сотнею, гримнув на мене:
— Ей, ти, сині штани, чому не співаєш? Співай!
Я не був ще обмундирований і йшов у своїх синіх київських штанях, а сотник ще не встиг запам’ятати мого прізвища. Довелось сяк-так підспівувати:
Бистра вода, бистра вода
Береженьки зносить,
Молодий козак, молодий козак
Полковника просить…
Звісно, прикро, коли тобі "тикають" і, замість прізвища, гукають "сині штани", але — позір май, коли ти любиш рідний край…
Увечері кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви. Лунала команда: "Струнко! На молитву шапки геть!" — і молоді голоси досить злагоджено співали "Отче наш", далі національний гімн "Ще не вмерла Україна" і, нарешті, Шевченків "Заповіт". Мабуть, жодна військова школа в світі не мала такого довгого співу під час церемонії вечірньої перевірки. Повторювана щодня пісня набридає і втрачає силу свого емоційного впливу. Чом би, замість цих трьох обов’язкових номерів ритуалу, не обмежитись короткою стародавньою козацькою молитвою, відомою з п’єси "Невольник", яка ще й досі збереглась серед кубанських козаків — нащадків запорожців:
Ой Ти, Боже милосердний,
Боже щирий і прещедрий,
Прославляєм Твою милість,
Боже, глянь на нашу щирість!
Дай нам, Боже, дай із неба,
Дай, чого нам більше треба —
Дай нам миру і спокою
Під могутньою рукою.
Може, ця молитва була досить пацифістська й не відповідала завданню — виховати мужніх старшин для української армії, бо в моїй сотні, крім Величківського, її ніхто не знав, але вона була далеко змістовніша за "Отче наш", співаний до того ж слов’янською мовою, і не забирала б стільки часу ввечері, коли стомленим за день юнакам хотілося мерщій покінчити з церемоніялом і відпочити.
Щодня надходили радісні повідомлення: після падіння Жмеринки впала Вінниця, Козятин, і українське військо успішно просувалось далі в напрямку Фастова; на південному фронті здобуто Вапнярку; на сході наші частини підступили до Умані й Білої Церкви; на півночі Галицька армія здобула Бердичів і Житомир.
Поляки, захопивши на Волині Луцьк, Рівне й Крем’янець, а на Поділлі дійшовши до Збруча, спинились, і з ними укладено перемир’я; про недавні бої з ними нам, юнакам, нагадував лиш один полонений польський жовнір, що був помічником шкільного кухаря й носив до похідної кухні воду та дрова. З усього видно, він був цілком задоволений з своєї неволі, де йому не загрожувала ніяка небезпека й завжди був ситий, тож і на думці не мав тікати до своїх за Збруч, хоч це було вельми легко здійснити.
Чимраз більше мені ставало нудно в юнацькій школі. Якого дідька я тут без потреби муштруюсь, давно засвоївши цю нескладну військову науку, коли на фронтах довершується звільнення Правобережної України? Чи ж не на фронті моє місце в цей вирішальний час?
Нікому нічого не кажучи, я одного дня по обіді спокійно вийшов за село й попростував до Кам’янця.
Увечері я вже був у Пархоменка, дуже здивувавши його своєю появою.
— Не про мене вчитись на старшину, коли з природи я рядовик, — пояснив я Пархоменкові своє дезертирство з юнацької школи і додав: — Завтра з першим же поїздом їду на фронт, а сьогодні дозволь мені переночувати в тебе.
Пархоменко радо запропонував мені розташовуватись на своїй канапці, а я став розпитувати про свіжі новини.
— Позавчора в Жмеринці заарештовано отамана Божка, коли він, прибувши туди з ешелоном своєї Січі, вийшов прогулятись по перону. З наказу штабу Дієвої армії комендант вокзалу й два польові жандарми схопили Божка, але той вчинив опір, під час якого один жандарм вистрілив і вибив Божкові око… Учора Божка привезли До Кам’янця й посадили в тутешню в’язницю, а Січ розформували.
— Який отаман Божко? Що за Січ? — не міг зійти я з дива.
— Невже нічого не чув про цього дивака? Тоді слухай, що розповів мені мій земляк старшина, котрого послали з таємним наказом до Січі, Де він мало не втратив життя.
І Пархоменко став оповідати незвичайну навіть для УНР історію кошового отамана новітньої Запорозької Січі — Божка.
Небезпечний романтик
Для всієї армії УНР більшою чи меншою мірою була властива історична романтика, що позначалась у кольорових шликах та "оселедцях" на поголеній голові, але досить молодий ще старшина Божко, що дослужився в царській армії до звання штабс-капітана, перевершив усіх і довів цю романтику до абсурду.
Визначаючись неабиякою особистою хоробрістю й маючи деякі організаційні здібності, Божко став помітний ще під час вуличних боїв у Києві в січневі дні 1918 року. Далі в складі Кінного полку ім. Костя Гордієнка він узяв участь у кримському поході Болбачана, де, як згадував у своїх мемуарах тодішній командир кінного полку Петрів, став намагатись відновлювати "запорозькі звичаї". Отак, наприклад, у якомусь селі під Перекопом, коли його козаки прийшли до церкви колективно сповідатись перед Великоднем, Божко наказав оголити шаблі — хай і вони каються, бо ж загубили не одне вороже життя: так, мовляв, робили запорожці. Сільський пописько, що приймав це гуртове каяття, старшенно перелякався від цього церемоніялу й став заникуватись…
Під час протигетьманського повстання Божко виринув у Катеринославі, де організував свій загін, назвавши його Запорозькою Січчю. Як і багато тодішніх отаманів, Божко не визнавав над собою ніякої зверхності і діяв на свою уподобу, страх і ризик.
Згодом до Січі вступило багато одчайдухів, пройнятих такими ж романтичними чарами, як і їхній "кошовий". Серед них було чимало одеських гімназистів-українців. Усі вони наслідували "ідейні" спрямовання свого отамана, за якого готові були у вогонь і в воду. У Січі діяли запорозькі правила, які Божко вичитав із оповідань Кащенка або вигадував сам нові. Заборонялися будь-які шури-мури з дівчатами; без дозволу "кошового" не можна було хильнути жодної чарки горілки; боязкість вважалася за найтяжчий злочин. За будь-яке порушення запорозького статуту провинному належало одержати певну кількість ударів шомполом, що заміняло історичну кару киями на стародавній Січі. Подейкували, що, коли Божкова Січ перебувала тимчасово в Заліщиках і кілька старшин знадили січового панотця поїхати до веселих дівчат, Божко, дізнавшись про таке страшне порушення цнотливих запорозьких законів, наказав зібрати на раду всю свою Січ і прилюдно всипати попові двадцять шомполів. Покараний мав після екзекуції, за старовинним звичаєм, вклонитись на всі сторони й сказати: "Дякую, панове товариство, за науку!" Бідолашний панотець ледве зміг вимовити належну за ритуалом подяку, а потім підібрав поли своєї ряси і поспішив накивати п’ятами подалі від Божкової Січі та її суворих законів…