— Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!
— Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, — так само сумно сказав той, кому він вклонявся. — З боязні перед своєю грішною душею ти тут зачинився. З самим собою ти боровся і не встояв у цій боротьбі.
— Що ж мені чинити тепер, боже?! — зойкнув, ламаючи руки, Ісакій.
— Доживай свого, як поведеться, — сумно сказав той, у кого усмішка — як день.
І він почав упадати в темряву. Здалося йому, що летить, повільно кружляючи, і чим довше летить, то більше витікає із простору світло, рідшає і тане; в синіх сутінках пролітав, боліло йому серце в грудях; летів і вже у темінь круту западав; навколо не бачив нічого, тільки десь далеко, в глибині, ледве тлів невеликий іскристий вогник свічки. І він мчав уже на той вогник, як нетля, бо під ту хвилю був нетлею, тягло його невимірно на вогонь, різкий та іржавий крик вирвавсь у нього з грудей і завмер, загус у цій кромішній пітьмі, що колотилася навколо. Хапав руками, намагаючись зачепитися хоча б за щось і зупинити це страшне і невідхильне падіння; в нутрі йому все заціпеніло — став чекати гострого і нещадного удару. Свідомість покидала тіло, і, може, через те не відчув падіння — в непам’ять запав. Тільки опекло його дуже, як обпікає нетлю, коли несподівано у вогонь свічки залітає...
3
Наступного дня, коли розвиднілося і надійшов час сніданку, підійшов печерник, як звичайно, до віконця.
— Господи благослови, отче Ісакію! — сказав смиренно. Було за віконцем тихо.
— Отче Ісакію! — гукнув печерник, — Чи живий ти ще? Було за віконцем тихо.
— Ну от, він і преставився, — сказав печерник, а був тоді печерником Лаврентій. — Чуєш, Марку, — гукнув він. — Іди-но сюди!
З темені вплив Марко-печерник. У руці тримав лопату.
— Збігай-но в монастир за ігуменом і братією, — сказав Лаврентій. — Я тут за його душу помолюся!
Марко поставив лопату і повільно почвалав до виходу. Лаврентій опустився на коліна — світлий сум обмив йому серце. Він прошепотів молитву і, взявши лопату, почав розкидати землю в тому місці, де було засипано вхід.
У печері уже дудніли кроки: ішла братія з ігуменом. Лаврентій перестав копати і витер піт. За лопату взявся Марко, і за якийсь час вона провалилась у порожнечу...
Серед келійки сидів скорчено Ісакій, голова його впала на груди, одежа на ньому була розтріпана й порвана. Марко-печерник узяв його під пахви, Лаврентій за ноги, і так понесено його нагору. Ігумен тим часом зайшов у келійку й уважно її обдивився.
— Тісно йому тут було, — сказав Агапіт, і вони пішли неквапно до виходу.
— Ісакій живий! — ступнув назустріч ігумену Марко-печерник.
Затворник лежав на землі, встеленій жовтим листом, обличчя його було бліде, а міцно приплющені повіки — сині. Дув різкий, прохолодний вітер, і, може, через той вітер гостре й тлінно пахло осінню. Колихалися бороди й мантії ченців, і це принесло усім нестійке тривожне почуття.
— Не обійшлося тут без бісівського дійства, — сказав ігумен, стежачи мимоволі за сірими, розчухраними хмаринами, що майже ущерть заповнили небо. Окрім того, крутив йому відурана зуб, і мав через те лихий настрій. Вітер раптом зіскочив із дерева і звіяв хмару жовтого листу: листки застрибали довкола ченців, покриваючи їх кольористою зливою. Кілька з них лягло на груди Ісакію, і всі побачили, що ті груди ледь помітно здіймаються.
— Покладіть його на постіль, — сказав іцумен, посмоктуючи хворого зуба, і пішов, відчуваючи, що від цього вітру йому починає боліти не тільки зуб, але й голова.
Марко з Лаврентієм підняли Ісакія й понесли. Братія, погомонівши, розійшлася, а коли проходили ченці під деревами, сипалося на їхні голови вогке жовте й червоне листя.
4
Два тижні він не міг ні встати, ні сісти, мочився під себе, і от саме тоді завелась у нього під боком черва. Не брав упродовж двох тижнів ні хліба, ні овочів, не сказав також ані слова — був глухий та німий. Тільки на третій тиждень його вуста заворушилися.
— Де це я? — спитав ледве чутно.
— В Агапітовій келії, — відповів лікар. — Ти чуєш мене, брате Ісакію?
— Чую, — шепнув Ісакій. — А чому я не в затворі?
— Гадали, що помер ти, брате Ісакію, — присів біля нього Агапіт. — От і викопали тебе із затвору.
— Я туди вже не хочу, — сказав тремтливими губами Ісакій.
— Ніхто тебе туди й не зачиня, — сказав Агапіт. Ісакій спробував устати, але Агапіт притримав його.
— Світ хитається, — сказав Ісакій. — І так дивно хитається!
— Бо хворий ти і кволий, — відказав Агапіт.
У цей час ударило за вікном било: дзвонили на вечірню.
— Може, вже підеш до церкви, брате Ісакію?
— Ні, — сказав Ісакій, дивлячись незрушно на стелю. — Ні!
Агапіт пішов, а він лишився сам. Дививсь угору й напружено думав. Власне, згадував. Знову відчув, як заболіли йому очі, — пригадав оте велике й осяйне світло, незвичну й дивну розмову і те, що в темряву він запав. Намагався зрозуміти мовлені тоді слова і що діялося з ним. Тихо боліло йому серце, заплющувався й поринав у темінь, а коли повертався, знову бачив світло і знову думав про ту розмову. Ввечері прийняв з Агапітових рук тільки трохи помічного зілля.
Вночі він плакав. Сльози текли йому по лицях, а на грудях лежав камінь.
— Чого плачеш, брате Ісакію? — спитав його, прокинувшись, Агапіт.
— Сон від мене тікає, — сказав Ісакій.
— Це душа твоя непокоїться. В церкву тобі треба вже ходити.
Шумів за вікнами вітер, і навіть у келії пахло леглим листям. Сумирну, вогку й барвисту землю бачив уявно Ісакій, здалося йому, що бозна-скільки часу минуло відтоді, коли йшов він востаннє по засипаних листям стежках. Великий смуток прив’ядання пізнав Ісакій у ту ніч і не меншу радість, що скоро на те листя таки ступить.
— Брате Агапіте! — тихенько покликав він. Агапіт не спав.
— Чого хочеш, Ісакію?
— Скажи мені щиро: звідки знаємо ми, що треба вірити в бога саме так, як віримо? Скажи-но мені, хто більше богові служить: той, хто добро на землі сіє, чи той, хто з плоттю своєю воює? Чи треба задля бога вдягати чорну одежу і ховати себе в льох? Чи не краще в ім’я його життя творити і влагіднювати його?
Агапіт мовчав.
— Чому мовчиш, брате? — спитав тихо Ісакій.