Німий сидів у човні й важко відсапувався. По його твердих, як жорнове каміння, грудях, налитих дикою молодою силою, скочувалися крапельки води; вони поблискували в густих, зведених до перенісся бровах і на плечах, що вичахали від недавньої ще напруги і ледь помітно тремтіли.
Німий діставав з рубцюватого піщаного дна на перекаті круглобоке, одшліфоване бистроводдям каміння, човном возив його до берега і складав попід кручами — те каміння мало стати фундаментом майбутньої хати. Чиєї саме — німому було байдуже: йому були потрібні гроші.
Над річкою стояла тиша, тільки коли-не-коли в лісі диркотів на сухому довгому сучку дятел — чи то кликав самицю, чи то бавився, скупаний сонцем,— густо гули оси, що поселилися торік у старих вербових дуплах над самою водою. Човен, прип'ятий ланцюгом до шелюжиння, трохи водило по завороті, притискало бортом до берега і знову тягло на бистрину; вода на перекаті ледь чутно шепелявила, тручись об високі чорні валуни, і пахло криничною свіжістю.
Німий нахилився до корми, де лежала його одежа і в'язочка осоки з пляшкою молока всередині, дістав звідти холодну червонобоку кислицю і став їсти, важко рухаючи враз отерплими щелепами.
З-за кущів на кручі долинули людські голоси — чоловічий і жіночий, зарипіли на твердому піску колеса і кінські копита, однак німий того не чув, а видобув з картуза цигарку, скручену ще на березі сухими руками, і закурив, натягаючись з такою силою, що йому аж щоки западали двома глибокими ямками.
Підвода зупинилась якраз напроти човна, і згори загукали:
— Ага-га, Павлентію! Де ти є?
Потім шелеснули кущі, з кручі покотилися і забулькали коло човна грудочки землі — тільки тоді німий озирнувся, широко заусміхався дядькові, що стояв угорі з батогом за халявою, і показав на мигах, що він, мовляв, відпочиває, а каміння вже натяг — ондечки воно. Виплигнув з човна і заходився викидати валунці на кручу, напружуючи кожен м'яз, кожну жилочку на засмаглому, зрошеному бризками тілі й показуючи на пальцях, скільки коштує кожен валунець: оцей, менший, пудів на три (три пальці),— тридцять копійок, а оцей, більший, пудів на чотири (чотири пальці),— сорок копійок...
Дядько з жінкою клали по одному каменю на лантух і, згорблені, хекаючи та заточуючись, зносили до підводи. А німий, дивлячись на них, сміявся, прицмокуючи язиком, і співчутливо кивав головою.
Коли розраховувались, дядько довго длубався в кишенях, зітхав, наморщував лоба, перемацуючи мокрі, пожмакані, обліплені тютюновою потертю карбованці, і клав їх у широку Павлентієву долоню, приказуючи веселою скоромовкою:
— Двадцять камінців по тридцять копійок — це два карбованці. Та п'ять по сорок — руб сорок... Так що якраз на півлітра! Бери — і по руках! Де наше не пропадало...
Німий, вдаючи, буцімто невдоловений, сердито поводив плечима і йшов до човна, а коли підвода рушала, доганяв дядька, тицькав йому карбованця здачі, весело сміявся очима й гучно ляпав його межи плечі: мовляв, Павлентій зайвого не бере,— хоча й знав, що одержав лише половину заробленого...
Йому було потрібно лише два карбованці — на вечір. І він щодня терпляче ждав тої миті, коли сонце торкнеться гори по той бік річки, під кручами в тіні задзижчать комарі, а оси зникнуть у дуплах, заснуть, тоді приковував човен і луками навпростець ішов до села, посвистуючи на лелек, що цибали поміж покосами сіна, та ганяючись за ящірками, щоб хоч одна покинула хвіст...
Дома він одягав чисту сорочку, що аж рипіла на його натруджених м'язах, суконне галіфе, хромові чоботи і йшов до лавки.
Купивши чвертку і сто грамів дорогих цукерок, німий ховався тут-таки ж, у лавошному дворі, за хуру ящиків та порожніх бочок з-під гасу, навхильці випивав горілку і, загорнувши цукерки в холодний лопух, щоб не розтали в кишені, йшов до клубу. Там уже грали на баяні, танцювали на круглому цементованому тічку і витриндикували частівок, завезених студентами, що приїздили недавно полоти картоплю.
По проспекту вєтєр вєєт, Врем'я к ночі клоніцца, Парень дєвушку целуєт — Хочет познакоміцца...
Німий одразу впізнавав свою дівчину, натоптувату рожевощоку Ганю, міцно брав її за руку і виводив з кола. Галя потихеньку сміялась, лескотно якось і м'яко, пробувала для годиться випручати руку, а коли відходили від гурту і світло, що падало з двох стовпів на тічок, лишалося позаду, припадала голівкою до його плеча і заплющувала покірні лагідні очі: веди, мовляв, куди хочеш, куди заманеться...
Потім вони ходили луками, їли цукерки і обіймалися посеред пахощів скошеного сіна, аж доки на сході не займалася велика, як яблуко, досвітня зоря...
А другого дня німий знову вергав каміння або викопував з круч над водою чорні, важкі, немов одлиті з чавуну дуби, підмиті рікою ще кілька століть тому — місцеві теслі розкошелювалися за ті дубки іноді на десятку, а то й на дві, бо з них виходили добрячі меблі, лутки, одвірки, а якщо дуб траплявся довгенький, то й сволоки,— перевозив човном сіно з лісового берега на присільський або трусив кислиці на узвар про зиму, заробляючи собі на вечір два карбованці, а то й більше — аби до лавки було з чим сходити...
Однак сьогодні Павлентій не поспішав додому, хоч сонце вже давненько зайшло і вода на перекаті зашуміла тихіше й потаємніше, а попід кручами в заворотах, де поночіше, почали скидатися соменята.
Німий чекав на свого давнього ворога — колишнього об'їждчика, потім голову кооперації, потім заготовача яєць та приймальника металобрухту — нинішнього лісника Захарія Шашла.
В полудень, відпочиваючи у човні на сіні, котрим було вислано днище, Павлентій бачив, як Шашло, з ружжом за плечима, перехопився лісницьким човном через річку і зник у шалині — видно, пішов на колгоспну пасіку, до котрої, як господар лісу, підставив і своїх три вулики...
Та раптом він знову вискочив на кручу, постояв якусь хвилю нашорошившись і притьмом кинувся за кущ.
Незабаром неподалік від нього заворушився у верхів'ях верболіз, і на берег вийшло двійко хлоп'ят з в'язанками обчухраного шелюгу за плечима — мабуть, на верші1 або кошики порізали. Вони прошкували прямо на засідку, про щось розмовляючи і сміючись.