Степан хутко вирвався з рук парубка, який ще хотів придержати його за ноги, і потім почав знову бити. Його тяжкі каблуки великих чобіт жорстоко й уперто місили плазуюче тіло, і було в цьому щось страшне, й зле, і в ту ж дору й приємне. Вставала всередині тяжка хвиля, підступала до самого горла, і Степан з насолодою, смакуючи, топтав знову каблуками.
— А-а, сукин ти сину! — розлютовано кричав він, і його велетенська широка постать була схожа на страшного звіра, до клює свою здобич.
— На шматки, стерво, розірву!.. Приб'ю, як собаку, і гамузу від тебе не зостанеться!.. Ти куди заліз, кажи мені?..
Постать мовчала.
— Признайся, кажу тобі,— приставав знову Степан,— бо вб'ю на місці... Признавайся мені.
Але потроху лютий настрій спадав. Разом з тим, як він бив парубка, повільно виходила з нього тихим потоком та гнітюча хвиля, що давила його під самим горлом, і на душі ставало легко й спокійно.
— Ти мені скажеш чи ні? — лагідно звернувся Степан.
Постать увесь час лежала, припавши до землі й намагаючись закрити обличчя руками, лише було чутно, як важко дихала. Але при останніх словах вона встала й, зловивши момент, коли Степан перестав бити, обхватила його ноги і хрипло, жалісним голосом почала благати:
— Пустіть, дядечку! Не буду, їй-богу, не буду!! Пустіть, дядечку!
— Ти чого заліз на пасіку?
— А бить не будете?
— Ну, кажи, чого.
— Дядечку, їй-богу, я ненарочне! Меду захотілось. Ніколи в світі й разу не наївся його... То хотілось хоч раз... Думав, хоч раз покуштую. Що вам вулик один? Така здоровенна пасіка. Думав, що хлопців немає, дядько спить, то воно й нічого!..— шморгаючи носом, говорила постать далі.
— А-а, так ти думав, що я не почую. Мої сини пішли на війну, зоставивши мене старого на хазяйстві. А ти, ледацюго, хотів красти моє добро? — і Степан почав знову сердито наступати.
— Дядечку, не бийте! Ради Бога, не бийте!
— Там люди, може, на смерть пішли, а я тут старий... А ти красти. Ти чого не йдеш на війну? Га? Чого не йдеш, кажи мені ? — кричав Степан, і його сіра чумарка тремтіла в повітрі.
— Через три дні, дядечку, й мені йти! Поженуть,— безнадійно махнувши рукою, казав парубок,— хіба помилують? Уже й призвали! їй же богу, через три дні!
Степан помітив жовте сухорляве обличчя Івана Пилипівки.
То був якийсь недоладний бідний парубок із Тиківкй. В господарстві йому не щастило, та й господарство те, як трухлявий хлів, за короткий час розлізлось.
— ...Захотілось хоч раз поласувати медом... Бог зна, що буде, мо вб'ють... То й не доведеться на віку покуштувати меду...
— Так тобі меду захотілось? Чому ж ти не прийшов та не попрохав, коли тобі треба було?
— Боявся, дядьку! Кажуть, у вас трудно нащот цього! Мо', думаю, дядько не дадуть, то й не доведеться!.. А то вже, як сам, то наверное...
— Ах ти, сукин ти сину, сукин ти сину. Ворюка ти, падлєц. Хіба ж можна... Так тобі меду, кажеш. А красти не будеш більш? — запитав Степан.
— їй-богу, не буду, ніколи в світі не буду!
— Брешеш, стерво! Присягайся мені тут, землю цілуй!
— З хрестом чи ні? — весело запитав Іван.
— З хрестом, з хрестом!
Іван став на коліна, повільно провів хреста на траві, потім перехрестився на схід і поважно поцілував землю — один, другий і третій раз.
— Так тобі меду, кажеш? Ну, добре, ходімо! — і Степан повів його до комори. Це було цілком вже несподівано для Івана. Він ішов, боязко і здивовано оглядався навколо, і побите обличчя світилося покірно-лагідною усміншою.
На сході ясно-рожевими тонами розпливалась широка смуга.
На луках вставали густими ковтунами тумани, і нічна темрява непомітно ховалась у кущі.
В коморі пахло медом, і дві приблудні бджоли жалібно скаржились, десь забившись у куточку.
— Ну, добре! Йди сюди, Іване!
Іван покірно підійшов, ніяково усміхаючись.
— Бери! — Степан одрізав великий, повно налитий шматок стільника. Очі Іванові дивились з якоюсь божевільною жадобою й тряслися руки.
В хаті вже прокинулися, і стара Домаха йшла доїти корів.
— Стара! — звернувся до неї Степан.— Принеси хліба—^ медом чоловіка треба пошанувати!
Але Домаха подивилась і стала клопотатись.
— Отаке! Якого хліба? Кому неси? Хто воно й що воно, Бог його знає! А він хліба. Нащо? Годуєш!..
— Ну-ну! Кажу тобі, неси! Не твоє діло!
Домаха пішла й через кілька хвилин принесла м'яку паху-чу паляницю.
Хитрі зеленкуваті очі Івана дивились радісно й здивовано. Обличчя його, сухе й жовте, з великим ластовинням, придуркувато усміхалось. До однієї щоки прилипли дві плями брудної трави, і ці плями увесь час кумедно рухались, наче комусь завзято підморгували.
— Так добрий мед, Іване, чи ні? — насмішкувато запитав Степан.
— Добрий, дядьку! Спасибі вам! Оце наїмся так, що й у окопах буду згадувати про вас!
І він з голодною жадобою поспішався голосно, смачно жувати — тільки сльози стояли на очах.
А Степан сміявся добродушно, веселими, хитруватими очима.
— Ну, це, козаче, будеш знати, який мед у Степана. Він який час помовчав.
— Так, так... Так коли ти одходиш?
— У неділю, в цю. Прямо на город поженуть.
— А як же з хазяйством?
— Та яке в мене хазяйство. Одна кобильчина, так я її вчора продав... А то все заб'ю, хай гниє. На чорта воно мені? І так було толку!..
— А я оце, брате, теж... — наче не слухаючи його, почав Степан.— Нікому, брате, робить. Синів забрали, а тепер роби як знаєш... Надходять ось жнива, треба косить, возить, як його робить, і голови не прикладу! —жалівся Степан.
А Іван слухав і дивувався... Недавня подія, здавалось, забута зовсім. Страшний гонорливий хуторянин, якого раз у раз так боявся Іван, був тепер близький, як рідний батько або товариш. Йому здавалось, що в цей мент вони обидва рівні, однаковісінькі — і лихо в них однакове, обом рідне й зрозуміле.
Іван їв, поки втомився. А потім попрохав води і довго дякував за мед. Степан провів його під гору і дивився услід Йому. І довго було помітно, як по зелених квітчастих луках іде якась сіра, сухорлява постать.
Ішов Іван, як п'яний, злегка тиняючись зігнутою, покірною постаттю...
і 1111 1917 р.