— Загине... Ой загине ж Мартин.
Та раптом серед високих хвиль з'являється баркас. Він то виринає на поверхню, то потопає у воді.
— Бачиш, Пальмо, бачиш? Онде він! — радо скрикує Оксана, але радість її недовга. У баркасі видно вже людину в синій сорочці, а Мартин же у білій поплив з дому. Тривога стає більшою. Придивляється до тієї людини Оксана: "Хто ж це, хто пливе до острова в таку негоду?"
Все ближче баркас... Метнувшись до води, гавкає Пальма. Сумніву більше немає: до острова наближається Микола.
Оксана здіймає косинку, махає нею в повітрі, щось кричить, а що саме — не добрати. Микола Ремез налягає на весла. Він не забув, як останнього разу проводжала кохана його. Краще не згадувати! Востаннє поговорить з нею, спитає: або він, або той... земляк полтавський.
І ось вона, як і завжди, чекає на нього. Хвилюючим теплом сповнюються груди. Ладен він уже не згадувати більше минулої зустрічі. Даремно пив тоді горілку і, здається, образив орнітолога... пташиним базаром...
— Миколо-о-о!.. Швидше давай до берега-а-а!..
Шкіпер обертається. Уже помітно її обличчя. "Чим вона стривожена так? Що сталось?" Водяні гребені б'ють у борт, обдаючи одежу солоними бризками. Недалеко вже берег. Весело мотає пухнастим хвостом Пальма, гавкає. То підбіжить до води, то відбіжить назад, коли накочується запінена хвиля. Причалює до берега змокрілий від бризок Микола.
— Що сталося?
— Поплив на баркасі... У морі... один...
— Батько?
— Ні... Мартин. Ще зранку... І досі нема. Він же моря не знає... Може загинути...
Шкіпер мовчки дивиться в морську далечінь.
— Миколаю,— схоплює його за плечі, в очі дивиться. В очах тих і страх, і благання.— Врятувати його треба, чуєш? Попливемо удвох... Загине він... прошу тебе...— Вона йде до баркаса. На босі ноги їй набігає тепла хвиля.
— Не пущу! — говорить, нахмурившись, Микола.— Бачиш: буря надходить.— І, ні слова більше не промовивши, він одча-лює від берега.
— Загине... загине Мартин...
Неначе серце вирвали в Оксани. Зів'яла одразу.
— Не схотів. Та я ж до нього ставлюсь як до друга... Не чула вже, коли підійшла до неї мати.
— Хто поплив? — запитала вона, придивляючись.— Миколай?.. Він і є. Та нащо ж ти його відпустила? От лихо! У таку бурю на баркасі... Мико-ла-ай! — закричала Ганджиха своїм сильним голосом.— Завертай назад! Заверта-а-а... Горенько ж ти моє!.. Один поплив, та й нема... А другий теж на вірну смерть...— І знову гукала його. Та Миколай відпливав все далі й далі. То потопав його баркас, то виринав на високому гребені хвилі, щоб знову провалитися потім у водяну пучину.
— Що ж його робити? — промовила вкрай розгублена Оксана.— Не схотів... Поплив до свого судна... відмовився...— Дівчина дивилася в море, бурхливе, грізне в своїй стихійній величі.
— Треба, щоб наш батько метнувся на коні в якесь село та підійняв людей або подзвонив до Генічеська: хай вишлють рятувальний катер.— І Ганджиха помчала до двору, гукаючи ще здаля чоловіка:
— Іване, запрягай коня та змотайся до Степок або Кирилів-ки. Чуєш, Іване? Мерщій! Хлопців рятувати треба.
Але з подвір'я ніхто не обізвався. Поки вона ото до моря сходила, чоловік у своїх справах виїхав з двору і був уже далеко в степу.
— А, матінко ж моя... Та що ж його робити? — Ганджиха злякано позирала в небо, де напливали сизі армади хмар. Здавалося, їм не було кінця-краю. І тоді жінка, схопивши з стіни рушницю, вийшла з хати: вистрілила в повітря, надіючись, що чоловік, зачувши постріл, повернеться.
І справді, спинився у степу Ганджа, почувши постріл.
"Що б це значило? — подумав він.— На моєму подвір'ї стріляють..." Одразу ж завернув коня.
А на березі моря стояла зблідла Оксана. Не вперше вона бачить бурю та шторми. Два рази й сама потрапляла на баркасі у таку негоду, але вона знає, що не до берега, а далі в море потрібно втікати, бо там не така часта й не така бурхлива хвиля. Та цього не знає Мартин. Не зуміє вій добре правити баркасом. "А може, його вже нема? — виникає тривожна думка.— Може, хвилі перекинули баркас? І ніхто йому не допоможе. Поки змотається батько в село, подзвонить до Генічеська — буде вже пізно".
Оксана очей не зводить з Мпколая. Уже він напнув вітрило, і попутний вітер швидко жене його баркас далі й далі від берега.
Каменем тяжким лягає на душу чорна думка. "Відмовився допомогти... І мені не дозволив... не пустив... Щоб не було в нього суперника... Він хоче його смерті..."
Холодом огортається Оксанине серце. Та не знає &й не відає вона, як у цю хвилину Микола бере з днища вірьовку, один кінець її закріплює на баркасі, а другим обв'язує себе. Значить, на морі справжня буря... Значить, думає він, коли потопати доведеться, недовго його шукатимуть. Знайдуть баркас, знайдуть і тіло, поховають як годиться. Пильно вдивляється Микола в море. Праворуч, далеко від нього, залишилось судно "Комсомолець". Та не підвертає він туди свого баркаса, не стежить уже й за берегом, де ледве маячить Оксана, пов'язана білою косинкою.
Дужий вітер лопотить вітрилом. Накочуються гребені, їх розсікає баркас, і летять через борт теплі бризки. Уже одежа на Миколі мокра, вже на днищі хлюпає вода.
"Де ж він? Де його баркас?"
У ці хвилини забув про ревнощі. Єдине бажання оволоділо ним — розшукати і за всяку ціну врятувати орнітолога. "Він моря не знає",— пригадалися Оксанині слова. Навколо була тільки вода, вкрита білою піною.
— Нема... Не видно...
Микола змінив курс, повернувши трохи вліво. І яка ж то була радість, коли вдалині побачив те, що шукав.
— Єсть! — радо вигукнув шкіпер.— Знайшов...
Хотілося, щоб сильніше дув трамонтан, напинаючи вітрило, щоб швидше мчав баркас, переборюючи оцю шалену навалу хвиль.
Та радість його швидко згасає. На воді гойдається перекинутий баркас. Стає одразу душно. "Значить, потонув у морі... загинув..."
І перша думка, яка з'являється в цю хвилину, це думка про Оксану: "Що ж я їй скажу, коли спитає вона про Мартина?"
Чомусь саме зараз пригадалася остання зустріч з ним у Ганджиній хаті. "Недобре я повівся тоді з ним, навіть образив... Що ж робити? Де шукать? Невже чорну звістку привезу я з моря Оксані?"
Про себе в цю хвилину не думав, не думав про небезпеку, яка загрожувала йому самому в таку бурю.