Це перше. І друге. Ми ставимо завданням організацію всіх потенціальних сил українського народу в єдиний революційний фронт, зорієнтований на більшість — на трудовий український народ в особі робітничо-селянських мас. Бо розв’язати питання української державної незалежності і одстояти її зможуть тільки вони, керовані їхнім політичним проводом. Їхнім — цебто не тільки їхнім речником, а їхнім плоть від плоті і кров від крові. Пам’ятаючи, що український трудовий народ вповні дозрів для того, щоб видати (бо й видав) свої політично довершені кадри і вести боротьбу своїм іменем.
Третє. Ідейно-політично ми спираємось на соціально-політичну доктрину насамперед як основну рушійну підойму революції в СССР. І на національно-визвольну доктрину як на другу підойму тої революції, але яка без першої в тих умовах не діє сама по собі.
Четверте. Ми змагаємо до знесення більшовизму як системи соціально-політичного поневолення, а відтак і поневолення національного; до знесення цієї системи революційним шляхом, насамперед, протиставляючи прогресивну концепцію переустрою на сході Європи — в тюрмі народів СССР, в основу якої (концепції) покладено суверенність всіх націй, державну незалежність, справжній демократизм, справедливе унормування соціальних відносин, народоправство, дружнє співжиття свобідних націй, не зв’язаних жодним імперіальним режимом, а лише зв’язаних добросусідськими договорами про культурну та економічну співпрацю.
П’яте. Ми змагаємо до радикального унезалежнення України від Росії. На данім етапі ми змагаємо до радикального відчахнення УССР від СССР, повного унезалежнення її і соціально-політичної її перебудови в передову прогресивну форму сучасної національної держави, відповідно до існуючих, створених там передумов.
І шосте. Ми спираємось на революційну політичну концепцію, закорінену в достатніх внутрішніх і зовнішніх умовах.
V
Нарешті, про наше ставлення до всіх українських політичних угруповань. Ми виключаємо будь-яке взаєможертя і взаємопоборювання. Справа життєвості чи нежиттєвості першого-ліпшого з тих угруповань зрештою мусить бути дана на історичний іспит, як і справа його доцільності чи недоцільності.
Спроби взаємопоборювання ми посуджуємо і будемо посуджувати, викорінюючи з практики будь-які терористичні та провокаційні потягнення з українського політичного фронту.
Прагнучи всі до однієї мети, всі угруповання, якщо вони не хочуть співдіяти з ворогом, тобто з більшовизмом, мусять стати на шлях взаємотолерантності і співпраці.
Якщо ж хто не вважатиме це за обов’язкове для себе і йтиме таки шляхом фізичного поборювання своїх "супротивників", керований ганебними кар’єристськими устремліннями, вдаючись до методів провокації і терору, то тим очевидно він себе сам залучить до активного, ворожого українській справі, тобто до більшовицького фронту. А згідно з цим і нестиме всю відповідальність.
Проводячи наступ на ідейно-політичному фронті проти більшовизму, ми одночасно ставимо собі за завдання остаточне викристалізування нашої революційної ідеології в масі політичного активу, поглядів на всі програмові питання та для розв’язання цілого комплексу пекучих проблем, з українською визвольною боротьбою зв’язаних.
Іван Багряний. "Наша боротьба", ч. 1, 1946 р.