Носорог з розгону пробіг аж до заростей баніанів, і перш ніж зміг повернутись, червоний звір був уже в нього на плечах. Махайродус хрипко ревнув, вп'явся чотирма іклами в шкуру носорога і почав свою хижацьку роботу. Артерія, яку він знав так само, як знали не одне тисячоліття його предки, була тут, під складкою шкури, товщої за кору старого кедра і твердішої за черепаховий панцир, неподатливої для зубів тигра і печерного лева-велетня. Тільки гострі довгі ікла червоного хижака могли вп'ястися в неї. З-під роздертої шкури на лікоть ударила вгору кров. Велетенський звір спробував струснути хижака, але не зміг і повалився на землю, щоб придушити його.
Та махайродус спритно ухилився. Переможно рикнувши, він сплигнув, трохи відбіг і з презирством поглянув на цю силу, в двадцять разів дужчу за нього. Непохибний інстинкт підказував йому, що життя велетня спливало разом з теплим струмком і що тепер треба тільки почекати... Носорог поточився; собаки, гієни, шакали, дикі коти з пожадливим виттям наблизились до супротивників.
Переможений гігант міг усім дати їжі на цілий день. Більше, ніж який інший звір, махайродус годував цих паразитів, що ходять слідом за великими хижаками...
Носорог кидається ще раз. Страшний ріг суне на ворога, з пащі летить слина, звір тремтить у розпуці... А далі — настає кінець. Струмок вичерпується. Сили губляться, чорний жах перед смертю згасає в самій смерті. Носорог падає, як скеля, а махайродус, роздерши рану, що коштувала велетню життя, жере тепле м'ясо; шакали злизують розлиту по землі кров, а собаки, гієни й вовки покірно чекають, поки червоний звір наїсться.
Люди і червоний звір
Після страшної битви Аун і Зур підклали гілля в огонь. Аун ліг спати під охороною свого товариша. Небезпека минула: звірі, що загрожували людям, тепер жерли мертвого носорога. Зур поглянув на зорі. Ті, які нещодавно торкались верхівки чорного дерева, тепер уже спустились до річки. Боязкіший за Ауна, він почував себе дивно оповитим таємницями цієї нової землі, де хижак з меншим, ніж у леопарда, тулубом знищує грубошкірих велетнів...
Переможець довго жер свою здобич. Чи з примхів, на догоду смакові, чи в силу спадкової звички, але він дер шкуру в усі боки, не спиняючись на одному місці. Дрібніші звірі, шакали й дикі коти, підкрадалися до шматків м'яса, і махайродус ніби не помічав їх, однак щоразу гарчав, коли собаки, вовки, а особливо гієни, надто близько підходили до нього.
Місяць в останній чверті зійшов по тому боці річки, коли хижак покинув свою здобич. Тоді вовки, собаки й гієни, як оскаженілі, допались до неї. Дивлячись збоку, можна було подумати, що вони зараз понищать одне одного: густо вп'ялися в м'ясо ікла, несамовите виття знялось під зорі... Але між звірами склалась і угода: вовки скупчились коло плечей і грудей, гієни закінчували потрошити черево, собаки напосілись на спину й ноги. Знаючи своє місце, шакали й коти відступили геть.
Якусь хвилину махайродус ще дивився на цей бенкет звірячих пащ. Кров стікала краплями з його губ, і він байдуже злизував її. Від жування щелепи зробились важкими, повіки заплющувались. Хижака хилило до сну. Здригнувшись, махайродус рушив було до вогню та цієї вертикальної тварини, що дратувала його, але впевнений у своїй непереможній силі, звір простягся на траві і заснув.
Зур поглядав на нього з недовір'ям. Він роздумував, чи не слід скористатися з цього і втекти, проте вирішив, що звір, безперечно, спатиме довго, і тому не розбудив Ауна.
Піднімаючись над горбами, місяць зменшувався в розмірах і гасив зорі. Туша носорога танула під чавкання щелепів. Наближався світанок, коли Зур доторкнувся до грудей Ауна.
— Палива більше нема, — сказав вартовий, коли його товариш прокинувся. — Полум'я вже мале... червоний звір спить. Аунові й Зурові треба тікати!
Великий мисливець оглянув місцевість. За двісті ліктів від притулку він побачив нерухомого махайродуса. Раптова лють охопила його. Перед очима знову постав хижак з іклами, що вгризались у тіло велетенського травоїда. Всі племена, що жили колись і що прийшли їм на зміну, були під загрозою цього загадкового страховища!
— Чи не зміг би Аун вбити звіра, поки він спить? — запитав уламр.
— Звір прокинеться, — відповів його товариш. — Краще втекти на той бік скелі...
Син Тура вагався. Сила, що кликала його до бою, підіймалась з глибини його роду. Ні Фаум, ні Нао не стерпіли б того, щоб такий малий звір чатував на них, як на здобич.
— Нао вбив тигрицю і сірого ведмедя! — похмуро озвався уламр.
— Тигриця й сірий ведмідь втекли б від носорога!
Ця відповідь заспокоїла воїна. Він приладнав на собі спис, списометалку, дротики і взяв у руку дрюк. Востаннє позирнувши на червоного звіра, товариші перелізли через стіну і спустились з скелі. Вони були похмурі, бо мало спали, і згадували залишену орду по тім боці гір.
Народжувався день. Небо на сході посвітлішало, на березі річки стихали голоси хижаків, листя й трава, здавалось, закам'яніли...
Раптом тишу розітнув рев. Обернувшись, Аун і Зур побачив махайродуса. Якийсь випадок чи просто втеча людей розбудили його. Інстинкт повів звіра слідом за цими тваринами, що викликали у нього здивування.
— Аун мусив розпочати бій з червоним звіром, поки він спав! — сказав уламр, виймаючи спис.
Гостре каяття здавило йому груди. Зур похилив голову. Він розумів, що його зайва обережність призвела до нещастя, і тому дивився на Ауна з тугою на серці. Але Аун не пам'ятав зла, Зур був ніби частиною його самого. Груди воїна сповнились войовничим запалом. Юнаки стали пліч-о-пліч, єднаючи свої сили, і Аук вигукнув бойовий клич:
— Син Тура і Зур проколють червоного звіра і потрощать йому кістки!
Махайродус не квапився. Коли вертикальні звірі спинились, він теж зупинився. Хижак дивився, як вони взялись за списометалки з дротиками, якось дивно подовжуючи цим свої руки. Махайродуса дивували також їх виразні голоси. І він пішов трохи оддалік, майже не наближаючись до мисливців.
— Червоний звір боїться людей! — пихато вигукнув Аун, розмахуючи над головою списом і дрюком.
Йому відповів протяглий рев, махайродус зробив два велетенські стрибки. Та перш ніж він стрибнув ще раз, списометалки Ауна й Зура вже метнули свою зброю. Дротики застрягли в тілі хижака, і він оскаженіло кинувся на людей. Син Тура ударив списом між ребер, Зурова зброя обдерла міцний череп... А звір уже був біля них.