Тимчасом вартовий оглядав місцевість за вітром і щохвилини обертався до куща, де ховався син Тура. Місяць ставав тоншим, яснішим. Гнівна нетерплячка переповнювала груди уламра, і він почав уже втрачати надію, коли глибокий рик струснув простір: на горбочку з'явився силует лева. Вартовий підхопився; слідом за ним позводились інші Люди Вогню і повернули свої обличчя до хижака...
Зур, майже не поворухнувшись, позирав на всі боки. В ньому ожило передчуття порятунку, що гострішає в скрутні для ворогів хвилини.
Раптом Аун звівся на ноги, простягаючи руку до озера... Хвилина випала сприятлива: між Зуром і найближчим з його переможців була відстань у тридцять ліктів. До того ж увага ворогів була прикута до великого хижака.
Озеро лежало в сорока ліктях від Зура. Якщо він кинеться до нього вчасно, то досягне води раніше своїх ворогів.
Зур побачив Ауна. Глибоко зворушений, не вірячи сам собі, він крадькома рушив до куща. Аун знову показав рукою на озеро. Зур зрозумів і побіг до берега.
Коли він уже стрибав у воду, один з ворогів озирнувся.
Більш здивований, ніж стривожений, він озвався до своїх товаришів тільки тоді, коли втікач уже відплив від берега. Два воїни відокремились від гурту, і один з них спробував наздогнати Зура плавом. Але, зрозумівши, що це марна річ, воїн повернувся на берег і почав кидати в утікача камінням. Тоді Зур пірнув під воду і зник.
Присутність лева паралізувала ворогів. Лише один побіг берегом навперейми Зуру і неодмінно спіймав би беззбройного, знесиленого втікача...
Побачивши наближення воїна, Аун мовчки засміявся і почав відступати. Деякий час він лишався невидимим, але на відкритому місці його помітили. Тоді він спинився й підняв спис.
Ворог був один з тих, що брали участь у сутичці в грозову ніч. Приголомшений, він упізнав високого мандрівника, який убив його ватажка, і побіг, знявши гвалт, назад.
Турбуючись за долю товариша, Аун навіть не переслідував ворога, а попрямував назустріч Зурові. Той плив, як плазун, хвилястими рухами. Коли Зур досяг берега, син Тура з радісним криком підхопив його, і вони з хвилюванням почали розглядати один одного, глибоко зворушені зустріччю на свободі.
— Аун і Зур сміються з Людей Вогню! — переможно закричав уламр.
Тимчасом лев зник. Якусь мить Люди Вогню ще дивились на пагорок, а потім за знаком ватажка вирушили навздогін.
— Вони спритніші за мене! — сумно сказав Зур. — Їхній ватажок дужий, як леопард!
— Аун не боїться їх... До того ж, ми маємо спільників!
Уламр повів за собою свого товариша, і коли вороги вже підбігли до повороту озера, на одному з горбів знявся шум.
Там з'явились Ухр і семеро інших Жінок-Вовчиць, і збентежені Люди Вогню припинили свою погоню.
Жінки зійшли до Ауна, і Ухр сказала:
— Якщо ми не знищемо Людей-Собак, то вони повернуться всією ордою.
Після того як вона повторила свої жести і слова, уламр нарешті зрозумів її.
— Чи говорили вони про свою орду? — запитав він У Зура.
— До неї два довгих дні ходи. — Поглянувши на жінок, Зур додав: — Вони вб'ють багато жінок, якщо ми нападемо на них, а, крім того, дехто з Людей Вогню втече.
Від гніву кров кипіла в жилах Ауна, але побоювання, що він знову втратить свого товариша, перемогло. Аун першої хвилини відчув навіть якусь симпатію до ворогів, що не вбили свого бранця.
Втеча від Людей Вогню
Аун, Зур і жінки тікали. Ось уже тиждень, як за ними гналась ворожа орда. Першою їх помітила одна з жінок, а Аун з висоти скелястого масиву нарахував щось понад тридцять чоловік. Через Зура втеча затримувалась, але Ухр знала стежки в лісі та болотах, а Зур вигадував обходи, щоб заплутати ворогів. Кожного разу, коли траплялась неглибока річка, втікачі йшли водою проти течії чи за нею. Часто Ухр чи Аун підпалювали позад себе суху траву. Так вороги губили слід, але, почуваючи за собою силу, вперті в своїй люті, вони йшли цепом, щоб знову наздогнати уламра та його спільників. На восьмий день гурт утікачів перебрів порожисту річку, на березі якої Аун залишив лемурів. Уламр хотів було піти берегом проти води, та Ухр показала надійніший шлях, і вони вийшли на південну частину плато.
Настав день нового місяця. Ворогів ніхто не бачив, і зупинка була спокійною. Втікачі поволі звернули з рівнини, наблизились до річки і розташувались у джунглях на галявині, яку оточували велетенські бамбуки. Смеркатись ще не починало. Чоловіки й жінки готували вогнище і будували притулок з ліан та колючого гілля. Червонозолоте світло залило хмари; дихання вогню досягало, здавалось, неба. Чути було шум незнайомої буйної рослинності, і Аунова душа сповнилась урочистим спокоєм. Та ж м'якосердість, що змушувала його дарувати життя переможеним, робила його ніжним біля Джехи. Він відчував якийсь острах в її присутності. Важке волосся та чарівні вогники в очах Джехи п'янили його дужче, ніж радість перемоги. Невиразні і полохливі мрії зринали в ньому. Коли він згадував, що потрібна згода від Ухр, все єство його повставало проти можливої відмови. Та в глибині душі він корився звичаям цих жінок, які поділяли з ним усі небезпеки.
Коли між стовбурами бамбуків заблищали зорі, він підійшов до жінки-ватажка, що закінчувала вечерю, і запитав її:
— Чи віддасть мені Ухр Джеху в дружини?
Зрозумівши його, Ухр завагалась. Закони її орди були суворі; з давніх-давен повторюючись, вони набрали сили й точності. Жінки з орди не могли побратися ні з Людьми Вогню, ні з лемурами. Але останні події викликали глибоку невпевненість. Ухр не знала, чи є ще чоловіки її раси. Аун же був їхній спільник.
Вона відповіла:
— Треба спочатку позбутись ворогів. Після того Ухр ударить Джеху в груди, і вона стане дружиною Ауна. Ось так!
Уламр зрозумів тільки частину відповіді, але палка радість залила його серце. Він не помітив, що Ухр була сумна; вона ж не розуміла, чому Аун віддає перевагу цій гнучкій дівчині перед жінкою-ватажком з її мускулястими руками і важкими щелепами...
Втеча тривала і другого, і третього дня. Тепер річка була вже зовсім близько. З'явилося скелясте пасмо, що нагадувало те, де жив лев-велетень. Ніяких ознак присутності ворогів не було, і навіть Ухр почала думати, що вони відмовились від погоні. Щоб переконатися в цьому, вона разом з Ауном і Зуром зійшла на високу скелю, звідки можна було бачити всю місцевість аж до обрію. Опинившись на самому вершечку, вони на великій відстані побачили річку, що кружляла в степових берегах, а далі, на кордоні джунглів, постаті ворогів, які рухались в напрямку табору втікачів.