Мирослав завжди самісінький. Соня слухає його тільки в одному — коли він просить принести глини. І не тієї, що всі за селом беруть мастити хату чи хлів, а від річки, де чорніє круча, яка чи то джерелом слабеньким б'є, чи то сльозовинням сходить. Там глина з сивуватим блиском, в'язка, й коли її зберігати в затінку, то довго не висихає. Мирослав ліпить із неї все, що тільки йому заманеться. Захоче — виліпить граба з поламаним вершком, який видніє через дорогу на шкільному подвір'ї. А то якось Валентин приніс великого окуня, з якого вительбушили велику краснопірку,— всі аж здивувалися, як тільки він зумів її проковтнути. То через кілька годин Мирослав виліпив з глини окуня, а всередині — краснопірку видно. Тьотя Варя навіть пожартувала:
— Такі вони схожі, що й не знаю, якого й підсмажувати — живого чи глиняного.
Валентин і собі пожартував:
— Обох підсмажуй, більше буде.
Тьотя ж Варя тоді:
— А хто глиняного їстиме? Мабуть, мені доведеться, як зумію гарно підсмажити.
Усе те глиняне добро зберігається в погрібнику. Буває, що Мирослав зранку залізе туди, а вибереться — в полудень: розглядає свої скарби, придивляється до них у сутінках, щось уявляє, вигадує,— і добре йому, наче він переселився в такий світ, куди дорога іншим заказана, якщо вони не захочуть чи не зуміють глянути на все те його очима. Коли ж вилазить з погрібника, то здивовано кліпає повіками — достоту дивується, ніби в незнайомому місці опинився.
— Ти мені дивись, щоб люди погрібника не розвалили,— попереджає його тьотя Варя. — Бо вже не одно погрожувало...
— Хай і не думають,— втручався Валентин,— бо тоді матимуть діло зі мною.
— Повалить — а хіба тобі признається?
Для тих побоювань були й підстави. Бо Мирослав ліпив також і людей. Не просто таких, що схожі на будь-кого, а своїх сусідів чи знайомих. Перша, кого він виліпив, була сестра Соня: руки — в боки, довгі губи, задерикувата й весела водночас. Фігурка так сподобалася Соні, що вона й почала носити глину для брата. Мабуть, тільки тоді й залишалася в товаристві Мирослава, коли він ліпив. Може, тому, що він любив це заняття, а може, тому, що йому хотілося частіше бачити й відчувати поруч із собою Соню, але ліпив він часто.
Одного ‘разу він виліпив з глини Горпину Титівну, їхню сусідку, що була на фермі обліковцем. Якби він зробив її такою, якою Горпина Титівна здавалася сама собі, то, може, й розмови про це ніякі не почалися б. А то на лиці її зобразив такий хитруватий, підступний вираз, що коли сусідка побачила саму себе, зразу ж сказала, щоб побили. Мирослав бити відмовився, кажучи, що то зовсім не Горпина Титівна, а хтось інший, а Горпина Титівна побачила тільки себе в тому "ліпакові" (так Варя називала все, що виходило з синових рук). Він сховав нову фігурку в погрібник, а сусідка розгнівалась не тільки на "кривого", а й на Валентина, на тьотю Варю і на всіх її дітей, ні в чому не винуватих.
Сердився на їхню сім'ю Семен Довжок — людина, щоб сказати, то й не така вже кепська, але й не гарна. Бо хіба вважатиме хтось за гріх його любов до балачки, до патякання, до теревенів, які він може почати ополудні, а закінчити опівночі? Звичайно, то ще не біда, якби тільки Довжок з одного вовка не робив цілісінької тічки, а точніше — не прибріхував. Ну, Мирослав і виліпив його не з такою головою, як у кожної людини, а з трьома носами, з шістьма очима, з трьома ротами, з яких стирчать довгі язики. Семена Довжка в цьому "ліпакові" впізнали зразу. Щоб побачити трироту істоту, багато цікавих приходили, реготали і, регочучи, потай побоювались, щоб і їх не виліпили отак, бо тоді вже сам із себе не посмієшся. Приходив і Семен Довжок, просив показати. Вдав, що не гнівається, кілька годин переливав із пустого в порожнє з цього приводу, але, мабуть, не дуже сподобалось йому ліплення, бо коли, проходячи мимо, бачив Мирослава на подвір'ї,— одвертався.
А в його погрібнику хіба ж тільки такі позбиралися? Там, виліплені з глини, посходилися з усенького села усі брехуни, чваньки, задаваки, пихаті, п'яниці. І не тільки вони, а й гарні люди. Мирослав зводив докупи тих і других, говорив за одних і за других, одних звинувачував, других виправдовував, одним в уста вставляв розумні слова, другим — такі непутящі, такі вже сліпорожденні, що потішався й натішитися досхочу не міг.
А є в нього й те, чого він ніколи не бачив ніде, але зумів виліпити. Це істоти, які до нього приходять не з баченого, а з роздумів. Якісь дивні дерева, квіти, не схожі на жодні з тих, що ростуть у селі,— вони й рослини і водночас розумні істоти. Стоїть у погрібнику виліплена з глини фігура Добра, є фігура Зла, є Гнів, є Людська Сліпота. Хлопець ніколи не виносить їх на сонячне світло, бо знає, що тоді вони будуть несхожими на себе таких, якими вони є в півтемряві. Мирослав і сам себе виліпив — дивне створіння з головою, з тулубом, тільки замість рук і ніг — крила. І замість двох очей — одне велике око, опукле, усміхнене, схоже на сонце.
Коли Мирослав сидить на порозі, то уявляє, що всі ті односельці й незнайомі істоти, виліплені ним, вступають між собою в нові стосунки — сваряться чи миряться, щось розповідають про себе, виправдуються чи визнають свою ницість. Йому дуже хочеться коли-небудь підгледіти за їхнім життям, але щоразу вони вміють попередити його прихід, щоразу вчасно вдадуть, що стояли на тих місцях, на яких він їх залишив, що в їхніх стосунках нічого не змінилося. Мирослав посміхався на ці хитрощі виліплених ним фігурок, бо хоч би як вони ховалися й обдурювали його,— він однаково колись їх викриє.
Одного разу в їхньому товаристві провів майже цілий день. Як завжди, вигадував для них нові пригоди, вкладав у їхні вуста те, що, за його розумінням, вони мали говорити одне одному. Так захопився, що все більше й більше починало здаватись, що в його руках не виліплені з глини люди, а справжні, що перед ним не виліплені пороки й людські біди, а непідроблені. І Мирослав, шаленіючи від тієї влади, яку йому давала його багата уява, почав розбивати глиняні втілення Зла, Гніву, Сліпоти й інші, які він колись зробив, він стукав фігуркою об фігурку, і він м'яв їх пальцями, бив об каміння,— і радів так, наче в ту хвилину знищував їх насправді по всій землі, даруючи світу велику доброту й велику любов. Після цієї боротьби знесилився, що й знепритомнів у погрібнику, а виліз назовні, то його так вразила бездонна глибина вечірнього неба, що він занімів і довго не міг відірвати од нього погляду. І щоб бачити те незвичайне небо, він змушений був повернути голову вліво й припасти нею майже до землі.