Та на стежці вздовж живоплоту було людно: пари прогулювалися в перервах між танцями або й під час танців і тихо перемовлялися, втішаючись цим дивом — коханням квіток. З веранди, де співав хлоп'ячий хор, долинала ніжна мелодія "Ганалеї". Лі Бартонові невиразно згадалося оповідання, — здається, Мопассанове, — про одного абата, який вірив, що бог створив усе на світі задля певної мети, але не міг пояснити, навіщо він створив ніч, аж поки дійшов висновку, що ніч призначена для кохання.
Думка, що і люди, й квіти сповнені вночі одним бажанням, боляче вразила Бартона. Він завернув назад до будинку стежечкою, що звивалася в затінку мавпових дерев та альгароб. У тому місці, де вона виходила з затінку, він побачив за кілька кроків від себе, на іншій стежці, чоловіка й жінку, що, обнявшись, стояли в темряві. Він глянув у той бік, бо почув приглушений, схвильований голос чоловіка, але тієї ж миті вони стороннього помітили. Голос затих, і пара непорушно застигла в обіймах.
Лі Бартон пішов далі, пригнічений думкою, що тінь під деревами — дальший крок для тих, хто під зоряним небом біля живоплоту милується квітами. О, він добре пам'ятав ту пору, коли задля хвилини кохання йшов хоч на який обман, хоч на які хитрощі і шукав густої тіні. Врешті, і люди, й квіти однакові, подумав він. Перше ніж знову влитися в те життя, до якого він належав і яке тепер його дратувало, він спинився в яскравому крузі світла, що падало з веранди, і неуважно глянув на всіяний повними темно-червоними квітками кущ гібіску. І раптом усе, що Бартон вистраждав, і все, що допіру бачив і чув — живопліт з нічними квітками, тихий гомін закоханих і ті двоє, що крадькома, наче злодії, обіймалися в темряві, — все злилося в притчу про життя, втілену У квітках гібіску, які цвіли один день і в'янули, коли той день кінчався. Життя і пристрасть людини схожі на ці квіти, що вдосвіта розгортають білі, мов сніг, пелюстки, за день на сонці стають рожеві, а на вечір темнішають До малинової барви і більше вже не оживають.
Які ще аналогії спали б Бартонові на думку, невідомо, бо ззаду, звідти, де росли альгароби й мавпові дерева, долинув Айдин сміх — веселий і безтурботний. Він не оглянувся, боячись того, що міг там побачити, і швидко, мало не спотикаючись, піднявся на веранду. І хоч Лі Бар-тон знав, що його чекає, коли він нарешті озирнувся й побачив свою дружину й Санні — ту пару, яка щойно обіймалася в темряві, — йому раптом запаморочилося в голові. Він постояв, тримаючись рукою за підпору і втупивши порожній погляд у хлопчиків, що ніжними голосами посилали в жагучу ніч свій жагучий приспів "Гоні кауа віківікі".
За мить він, облизавши губи, прибрав спокійного виразу і навіть кинув якийсь жарт господині, місіс Інчкіп. Але постояти з нею не міг: ті двоє вже піднімалися східцями, і він боявся з ними зустрітися.
— Мене палить така спрага, ніби я здолав пустелю Гобі, — сказав він господині, — і я відчуваю, що тільки добра чарка може її вгамувати.
Місіс Інчкіп усміхнулася й справила його на веранду для курців, де його й знайшли, коли почали роз'їздитися; він жваво розмовляв з кількома старими добродіями про становище в цукровому промислі.
У Вайкікі вирушало відразу кілька машин, і йому припало відвезти додому Леслі та Бернстонів. Айда, як він устиг помітити, сіла в машину Санні поряд з ним. Вона вернулась додому перша: коли Лі приїхав, вона вже зачісувалася на ніч Перед сном вони попрощались, як завжди, хоч йому важко було вдавати спокійного, знаючи, чиї уста торкалися її поперед нього.
"Невже жінка справді цілком неморальна істота, як запевняють німецькі песимісти?"— питав він сам себе, перевертаючись з боку на бік при засвіченій лампі, бо не міг ані заснути, ані читати. За годину він підвівся і взяв у домашній аптечці міцний снодайний порошок. Ще за годину, боячись, що думки не дадуть йому заснути цілу ніч, він випив другий порошок. І ще двічі пив він порошки з перервами через годину. Але вони діяли так повільно, що вже світало, коли він нарешті заснув.
О сьомій ранку Лі Бартон знову прокинувся. В роті йому пересохло, він був отупілий, хотів спати, але сон не брав його надовше, як на кілька хвилин. Вирішивши, що одпаково вже не засне, Лі поснідав у ліжку й заходився переглядати ранкові газети, весь час куняючи над сніданком і над газетами. Так він дрімав, поки не вимився під душем і не одягся; хоч порошки майже не помогли йому вночі, він був радий, що завдяки їм ранок минув у тупій дрімоті.
І аж як дружина встала й прийшла до нього в гарненькому халаті, лукаво всміхаючись, весела й спокійна, як завжди, його пойняв викликаний опієм шал. Вона просто і ясно дала йому зрозуміти, що хоч вони й домовилися бути взаємно відвертими, їй нічого сказати. І тоді, під дією опію, Лі Бартон сам почав брехати. На питання, як йому спалося, він відповів:
— Препогано. Двічі я прокидався від судоми в нозі. Навіть страшно було знову засинати. Але більше вже не судомило, хоч ноги й досі болять.
— Торік у тебе теж таке було, — нагадала йому дружина.
— Може, це сезонна хвороба, — всміхнувся він. — Небезпеки немає, тільки неприємно прокидатися з затерплою ногою. Тепер до вечора нічого не буде, а може, і взагалі вже не судомитиме, але почуваюсь я так, ніби мене хто помолотив.
Того самого дня пополудні Лі та Айда Бартоии пірнули у воду на мілині коло пляжу яхт-клубу, швидко поминули мол і попливли далі, за прибій Канака. Море було таке спокійне, що коли вони години через дві поверталися назад і неквапом почали перетинати прибій Канака, там ніхто більше не купався. Надто малі хвилі нікого не вабили, і охочі гойдатися на дошках та на човнах давно вже вернулися на берег. Раптом Лі перекинувся на спину.
— Що сталося? — гукнула Айда, що пливла за двадцять футів від нього.
— Нога… корч, — відповів він крізь зціплені зуби. Опій діяв на нього й далі, і він ніби спав з розплющеними очима. Він бачив, як дружина підпливла до нього, рівно, впевнено загрібаючи воду, і замилувався її спокоєм, хоч його відразу діткнула підозра, що вона не хвилюється, бо не дуже його любить, себто любить менше, ніж Грендісона.