— Кай-кай? — і собі вдався Пул до китайського слова на означення їжі, яким гавайці замінили своє власне "пайна", — Хіба ви сьогодні не дістали кай-кай?
— Дістали, Канако Оолео, — втрутився в розмову старий, висхлий тубілець, що саме надійшов з будинку. — Всі дістали кай-кай на кухні, і то вдосталь. Їли, мов копі, щойно приведеш з лави.
— А тобі чого треба, Кумугано? — запитав Пул старого, махнувши дівчинці, щоб вона відганяла мух із другого боку.
— Дванадцять доларів, — відповів той. — Я хочу купити собі мула, вживане сідло й вуздечку. Бо я вже надто старий і не годен ходити.
— Ти почекай, — звелів йому білий господар, — з тобою я побалакаю про це та про інші важливі речі опісля, коли закінчу з ними і вони підуть собі.
Висхлий дідуган кивнув головою і закурив люльку.
— Кай-кай на кухні була смачна, — облизуючись, почав Іліопої. — Пої було таке, що кращого й не треба, свинина жирна, лососева боковина не затхла, риба свіжа-свіжісінька, і її багато, хоч опігі (дрібні наскельні черепашки) були пересолені, тому й тверді. Опігі ніколи не треба солити, я не раз уже казав тобі, Канако Оолео, що опігі не солять. Я напханий доброю кай-кай. Живіт мій обважнів. А все ж на серці в мене тяжко, бо кай-кай немає в моїй хаті, де живе моя дружина, що доводиться тіткою другій жінці твого четвертого сина, і моя маленька дочка, і стара мати моєї жінки, і каліка-приймак жінчиної матері, і жінчина сестра, що теж живе в нас із трьома дітьми, бо їхній батько помер від тяжкої водянки…
— Чи п'ять доларів відтягне від усіх вас похорон хоч на кілька день? — перебив його Пул.
— Авжеж, Канако Оолео, і я навіть ще зможу купити дружині новий гребінець, а собі трохи тютюну.
Гардмен Пул витяг з кишені штанів гаманець, добув золоту монету й спритно кинув її в простягнену руку.
Одному молодикові, що просив шість доларів на нові камаші, тютюн і остроги, він дав три долари, так само й Другому, що хотів мати капелюх, а третій, який скромно просив два долари, одержав чотири, та ще й велемовну хвалу за те, що він спритно спіймав у горах здичавілого бугая. Всі знали, що звичайно Пул удвічі зменшує ту суму, яку вони просять, тому й просили вдвічі більше. А Пул знав, Що вони вдвічі більше просять і поблажливо всміхався. Так він звик поводитися з своїми численними підданцями, і то була добра звичка, що нітрохи не принижувала його в очах тубільців.
— А тобі, Агугу? — запитав він одного тубільця, ім'я якого означало "отруйне дерево".
— …і на штани, — закінчив Агугу перелік своїх потреб. — Я довго й далеко їздив за твоєю худобою, Канако Оолео, і там, де мої штани терлися об сідло, від них нічого не лишилось. А не гаразд, як казатимуть, що пастух Канаки Оолеи, та ще й брат у перших зведеної сестри його дружини, соромиться злізти з сідла і ховає свій зад від усіх, хто його бачить.
— Ось тобі на цілий десяток штанів, Агугу, — засміявся Гардмен Пул і дав прохачеві потрібну суму грошей. — Я пишаюся, що моя родина дбає про мою честь. А ще з того десятка штанів, Агугу, даси одні мені, щоб я теж ховав зад, бо й мої штани зносилися так, що аж соромно,
Радісно посміявшись з останнього жарту білого вождя, весь гурт тих дужих, але простодушних, як діти, чоловіків подався до спутаних неподалік коней — лишився тільки старий, висхлий Кумугана, якому Гардмен звелів почекати.
Цілих п'ять хвилин вони сиділи мовчки. Потім Гардмен Пул послав дівчинку принести ще склянку джину з молоком, а коли та вернулася, кивнув, щоб вона дала питво Кумугані. Старий не відривав склянки від губ, поки не спорожнив її, тоді голосно зітхнув і цмокнув губами.
— Багато ави я випив на своєму віку, — почав згадувати він, — та ава — питво простих людей, а трунок гаоле — питво вождів. В аві нема вогненної сили, вона не підострожує під ребра наших почуттів, не покусує, щоб додати жвавості, такої приємної, як саме життя.
Гардмен Пул усміхнувся й кивнув головою, а старий Кумугана повів далі:
— У цьому питві є тепло. Воно зігріває живіт і душу. Зігріває серце. Бо навіть душа й серце холоне, коли людина старіє.
— Авжеж, ти старий, — погодився Пул. — Майже такий, як я.
Тубілець похитав головою й промурмотів:
— Якби я не був старший за тебе, то був би такий молодий, як ти.
— Мені сімдесят один, — сказав Пул.
— Я не вмію так лічити вік. Скажи, що тоді було, як ти народився?
— Зараз згадаю, — почав вираховувати Пул, — Тепер ми маємо 1880 рік. Віднімімо сімдесят один і лишиться дев'ять. Я народився 1809 року. Того року помер Келій-макаї, і тоді ж у Гонолулу жив шотландець Арчібалд Кемпбел[41].
— Отже, я таки старший за тебе, Канако Оолео. Я добре пам'ятаю шотландця, бо тоді вже грався серед очеретяних хатин Гонолулу і як був гарний прибій Вагіне у Вайкікі, гойдався на дошці. Я можу повести тебе на те місце, де стояв шотландців курінь. Там тепер стоїть Морська місія. І мені відомо, коли я народився. Бабуся й мати часто згадували про це. Я народився тоді, коли пані Пеле (богиня вогню або вулканів) розсердилась на мешканців Пайеа, бо вони перестали приносити їй у жертву рибу зі свого ставу, і лавою з Гуулалаї геть засипала той став. І став Пайеа пропав навіки з усією рибою. Саме тоді я народився.
— Це було 1801 року, коли Джеймс Бойд будував кораблі для Камегамеги в Гіло, — вирахував Пул роки за календарем. — Отже, тобі сімдесят дев'ять, на вісім років більше, ніж мені. Ти дуже старий.
— Авжеж, Канако Оолео, — промурмотів Кумугана, намагаючись гордо випнути свої запалі груди.
— І ти дуже мудрий.
— Авжеж, Канако Оолео.
— І знаєш багато таємниць, відомих тільки старим людям.
— Авжеж, Канако Оолео.
— Отже, ти знаєш… — Гардмен Пул замовк, підшукуючи промовистішого вислову й намагаючись загіпнотизувати старого пронизливим поглядом своїх вилинялих блакитних очей. — Кажуть, буцімто кістки Кагекілі забрано з потаємної могили, і тепер вони лежать у Королівському мавзолеї. Але мені хтось шепнув, що ти єдиний знаєш правду.
— Знаю! — гордо відповів старий. — Я єдиний знаю правду.
— І що, вони там лежать? Так чи ні?
— Кагекілі був алії (верховний вождь). Саме від нього походить твоя дружина Калама. Вона також алії, — старий підданець замовк і глибокодумно стиснув свої зморщені губи. — Я належу їй, як і всі мої предки належали її родові. Тільки вона може змусити мене відкрити таємницю. Але вона мудра, надто мудра, щоб змушувати мене до цього. А тобі, Канако Оолео, я не відповім "так" і не відповім "ні". Це таємниця алії, якої не знають навіть самі алії.