На крилах пісні

Страница 2 из 3

Коцюбинский Михаил

Степом їдуть — нові вози риплять,

Сиві воли ремигають…

Лінивою, тихою ходою чвалають круторогі бедраті воли, похитують лобатими головами, жують безустанно жвачку… Бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, укриті шкурами, закурені в далекій дорозі… Біля возів ідуть чумаки, на пужално опираючись. То все високі, кремезні постаті в смоляних сорочках та штанях, закурених брилях або шапках високих. Згорда поглядають вони довкола, певні в своїх силах, байдужні до всяких життєвих незгод. Не турбує їх думка про те, що нікому доглянути їх у далекій дорозі. в чужііі сторононьці. Нікому хустя випрати, головоньку змити. Змиють чумакові головоньку дрібні дощі, а розчешуть густі терни, а висушить ясне сонце, а розкуйдить буйний вітер. Воля чумакові, воля наймиліша… А хіба ж не волею віє од сього простору широкого, од сього стену хвилястого, як море, безкрайого!. Хіба не волею самою віє сей вітер низовий, що зібрав усі пахощі степові та кида їх у засмалене чумакове обличчя, куйовдячи його довгого вуса? Чи ж то не воля синіє он там, далеко, за тими могилами високими та хорошими, що йно мріють на небосхилі!. Гей, степи-поля, розкіш моя!.

Тихо, поволі, нога за ногою, пливе валка битим шляхом у безлюдній пустелі. Достоту корабель той у безвітря серед моря. Тихо, поважно чвалають і чумаки за своїми волами. Не чуть гомону, наче душа розмовляє з степовою тишею…

Попереду чумацький отаман

На сопілочку грає…

Що він грає, грає-виграває —

Він пригодоньку знає…

Ой, знає він чимало пригод, той кремезний, як з криці вилитий, бувалий отаман. Тужлива пісня зринає з сопілки, та не розважа сумного серця, невесело якось говорить… Говорить вона йому, що на сій широкій та прибитій, слізоньками перелитій дорозі не раз і не двічі здобу-. деться чумак лиха. То воли йому пристануть або й похоріють — і тоді чумакові пропаща година; а то паші худобі не стане, ревуть воли голодні, за серце беруть чумака тою скаргою невимовною. А зчорнілий, спалений посухою степ, а буйний вітер своїм серце рвучим голосінням ще більшої туги, ще гіршої нудьги завдає чумакові… І от з нудьги та горя зап’є чумак, загуляє, лишить добро своє у шинкарки Настусі, на останню важницю похмеляється…

Нагадує пісня й про здобичників диких, що з нетрів придорожніх, з комишів непролазних чигають на валку, готують у степу глухому кривавую драму…

Та нема гіршої пригоди, як слабість у дорозі. Ось на задньому возі, як в’ялая риба, лежить хорий чумак, на важницю схилився. Валка посувається тихо, поволі, щоб не стурбувати хорого. Мовчки йдуть чумаки біля возів, не гомонять поміж собою, не погукують на волів навіть. Сумно… А недужий широко розплющеними очима востаннє, може, споглядає на сей світ хороший, на сей степ широкий, немов килим квітчастий… Хотіло б ся пожити ще, надивитися на божу красу, поглянути хоч раз ще на рідне село, на близьку родину, а треба вмерти. Ох, умре він, умре на чужині, серед степу сього хорошого, та чужого, конче вмре. Недурно ж пугав пугач край гаю, недурно волики його не пасуться чогось, води не п’ють, тільки ревуть жалібно, немов чують близьку смерть господареву… Жалко кидати тих змалечку виплеканих воликів, тих вірних товаришів у дорозі, що так розуміють смуток і радощі хазяїнові… Кому-то дістануться вони, хто-то буде поганяти їх, як його не стане? А хто перекаже отцю-неньці про смерть їхнього сина, хто потішить бідну жінку, діточок дрібних? Хто поховає його у чужій сторононьці, де чужії люди? Е, не чужії: все то товариші, милеє браття його, вони вже дадуть пораду… І прохає він своїх товаришів, як будуть повертати у край рідний, уклонитися від нього отцю-неньці й вірній дружині… І просить він доглянути його воликів любих, щоб не зазнали вони ні в чому недостачі, поки прийдуть додому. Та ще благає хоч притиками викопати йому діл глибокий, зробити домовину хоч з рогожі та заховати в степу край дороги, висипати високу могилу, щоб з тої могили видко було його рідну Вкраїну… А на могилі хай посадять червону калину, хай вона пригадує йому його милую та далекую сторононьку…

І стоять чумаки, вірнеє браття, круг конаючого, похиливши сумно голови, і обіцяють вони сповнити його заповіт… Солона сльоза не в одного зависла на довгих вусах…

Вволили чумаченьки товаришеву волю. Он там, у долинці, під білими березами, копають уже діл глибокий, довічну хатину чумакові.

Ревнули сірі воли, до гробу йдучи за своїм господарем, рушило й чумацтво за возом — останню послугу дати вірному товаришу… Низько похилились непокриті голови, степовий вітер має довгими чубами та вусами…

Прийняв чукама вільний степ у своє надро… Безхмарне небо байдужно дивиться з високості, а буйний вітер шепотить про щось з величезними степовими будяками.

Чорніє здалеку свіжа могила, а над нею похилились білі берези, мов сестри-жалібниці над братовою могилою…

Еге, багато пригод знає чумацький отаман, і не про одну виспівує йому, вимовляє голосна сопілка.

А валка посувається. Риплять вози, бряжчать ярма, хмара куряви купається в злото-кривавому світлі заходя-чого сонця.

Пора вже й на нічліг стати.

"Ой ви, хлопці, ви, добрі молодці,

А де будемо ночувати?" —

звертається до ватажан отаман.

"Ой ми будем, будем ночувати

В чистім полі, край байраку;

Недалеко від зеленого гаю

Будем вогонь розкладати",—

рішають чумаки.

Привернули.

Вечірньою прохолодою вітає байрак гостей… Гай осміхається до них останнім промінням заходячого сонця, що не встигло ще виплутатися з кучерявого верховіття дерев. Десь весело дзюрчить струмок, у скісному промінні сонця грає роєм мушва; якесь шепотіння, якісь вечірні лісові згуки долітають до чуткого вуха… Густі лози, високі комиші, укривши долину, чорніють таємничо, повиті сріблястим туманом. Смеркає… ба й ніч уже спустилась у долину з пітьмою, з вогкістю, з глибоким зоряним небом.

Порозпрягали чергові волів, розпустили по муравці на пашу. Стоять вози — насторч ярма, а межи возами під явором палає багаття, осяває всі листочки, всі гіллячки крислатої деревини. Розташувались круг вогню чумаки, ждуть вечері. Гомін стоїть у таборі, жарти з веселим реготом розлягаються по долині, безжурний настрій обгорнув веселе товариство.