— Дурна, що ти розумієш? Для тебе що музика Бортнянського, що Дегтярьова 6, однаково!
Мама мирно відповідала:
— А ти вже мовчи, біля панського ярма вчений, як водам хвости крутити!
Пропустивши повз вуха зауваження, батько хвалився:
— Клепачевський думар собі: "Що той дурний Юхим зуміє! Собор — це ж не шахівська церкваї Там резонанс, там панство, купці, там сам Лазаренко, краще за якого ніхто не знає!" А я все-таки своє довів. Хай і Юхим, хай і біля ярма вчений!, як волам хвости крутити, а сам Щетинський, протоієрей, сказав: "Воістину, Юхимчику, в добрій руці ти наш хор втримаєш"...
У сім'ї вже знали, що за проведення духового концерту батько, крім звичайного півкарбованця, дістав ще карбованця нагороди.
Тишківський Дмитро без пісні не лишався ані хвилини. Коли з двору їхнього долітало "Гей, гей, та немає гірці нікому" 7, значить, Дмитро дома. В дворі тихо,— значить, Дмитро знову і знову в панській )якономії. І взагалі він завжди в панській якономії, а співав тільки в неділю або коли з якоїсь причини дома залишиться. Пісні всієї він не співав, лише перші слова, так що уся пісня його складається з одного безперервного "Гей... ей, ей... гей...".
Куди і де ділася наша комора, під якою я на корді ганяв,— не пам'ятаю. Нічого і про стару х ту не пам'ятаю. Певне, дивився, поки не набридло, а тоді зайнявся своїми ділами
Розмова про сволок і про дерево на стелю почалася ще з суботи. Дядько Гнат сказав мамі:
— їцкович на склад доброго Дерева привіз. І сволок вибрати можна, і все що завгодно.
А річ тут була ось у чому. В стародавні часи сволоки робили з найкращих дубових брусів. Такий сволок міг переходити з однієї хати в другу і був вічний: стояв він круглий рік у теплому, сухому, і ні вода, ні черва не могли підточити його. Але для нової хати був закороткий. Дядько Гнат доводив батькам, що добрий сосновий брус справиться за дубовий, і немає чого витрачатися на дорогого дуба, коли сволок можна зробити і дешевше, й по-модному. Мій батько так само був прихильником модного способу будування хати. З проектом дядька Гната він погодився.
Уранці батько пішов співати в собор, дядько Гнат — на склад вибирати дерево на нову нашу хату.
Це було в ту пору літа, коли поспівають вже вишні. Мама до постійного меню — борщу й каші — додала ще недільні пироги, тільки не з картоплею чи сиром, а з вишнями. Тісто в неї, видно, не дуже вдалося, багато пирогів порозривалися, начинка повитікала на лист. Ця обставина розсердила маму, вона поралася біля того листа, приказуючи:
— А щоб йому лиха година... Як же воно так вийшло? І замісила неначе крутенько... Ба, весь лист залило!
Я стояв біля мами в ролі німого свідка. Проте жалі мамині мене й трохи не чіпали за серце. Та я й не чув їх. Стояв, дивився і ковтав, ковтав та ковтав слинку. Вишень у нас, як і взагалі фруктових дерев, не було, все мама приносила з базару, тому і яблука, і сливи, а надто вишні були чарівною дивовижею. А тут на листі готовий вишневий сироп та ще й з цукром! Я ковтав слинку, зітхав голосно і тихенько, але в інший спосіб нагадати мамі про своє існування було небезпечно. Може схопити за руку, шльопнути по штанях широкоїр долонею своєю і взагалі видворити з хати. З цим вона ніколи не барилася.
У цей час в сінях затупотіло, і на порозі з'явився тато з Іваном Сіреньким. Батько був по-святковому одягнений в костюм із сурового полотна, під піджаком у нього була вишита сорочка з красивою широкою манишкою. Замість "селянської бороди батько носив борідку клинчиком, а ля Буланже 8, чуб був підстрижений по-тодішньому модно: йоржиком. Мідне обличчя батькове пашіло відсвітом задоволення: певне, й сьогодні він мав успіх у соборі і, певне, і сьогодні протоієрей Андрій Щетин-ський сказав йому щось приємне.
Він поткнувся в хату, побачив пироги, вигукнув:
— От за чим я скучив!
— Та, бач, не вдалися,— сказала мама.
— Так це ж пироги і підливка заразом. Не журися, Па-лажко. Що бог дав, те й будемо їсти.— І спитав: — А де ж Гнат?
Мама підвела голову, відповіла:
— Не було ще.— Сказала це і собі додала вже тривожно: — А справді, де ж він?
Тінь неспокою лягла на батькове відсвіжіле, задоволене успіхом у соборі обличчя. Сіли обідати без Гната.
Но обіді батьки лягли відпочити. Гната не було. Не було його в полудень. Не прийшов і вечеряти. Не з'явився і ночувати. Батько сидів за столом розтривожений, сердитий.
— Хто ж знав, що Гнат залишиться Гнатом! Не так тих грошей шкода — гроші ЕІН відробить, як шкода часу. Добре, якщо на тиждень зап'є, а як на місяць? От нещастя! Отак пожалій людину... І скільки я вже разів зарікався: не вірити йому й на гріш, і ось на! Що ж його робити тепер? Ждати, поки оді-п'ється, чи плюнути та до Андріяна іти? Вже ж завертає на осінь, не можна і дня марнувати...
Мати мовчить, не знає, що краще. А вірніше, і те і те погане. Андріян не п'є, так робить аби день до вечора, а зробить — купи не держиться. У Гната в руках горить, так ось вам радість — запив!
Запиє дядько Гнат на три тижні. Нарешті приволікся додому. Вигляд винуватий, у вічі не дивиться. Весь пом'ятий, обріс брудом, лепом, неголений — босяк, та й годі.
Батько сказав:
— Як отак робити, Гнате, то ну його к чортовій матері! Гнат мовчить, потім каже:
— Якби ж у мене так, як у добрих людей. А що я маю робити; стане чорт над душею: заливай душу, Гнате, немає чим дихати, немає чим жити! Ну й думаю: все одно раз мати родила, раз помирати, пан чи пропав, коли пити, то пити! А воно, бач: йому залив пельку, а самому як перед добрими людьми? Е, та що там казати! Не дає він спокою і до гробу не дасть...
Він зітхає. І батько зітхає. І мати зітхає. Вони вже знають, що то не Гнат п'є, а той, що стоїть над душею у нього, бо сам же по собі Гнат людина як людина. Коли чорт відпустить його, то кращого робітника і милішої людини і не знайти.
— Добре,— каже батько.— Іди на річку скупайся, дай, Палажко, йому чисте шмаття, завтра до роботи берися. Тільки ж запам'ятай: поки не закінчиш основи — ні копійки не дам на руки. Домаха приїде — сестрі віддам.
— Та мені що? — відповідає покірливо Гнат.— Як на всьому готовому, то що мені ще треба?..