Влітку було гарно. Хоч і на корді, так в теплі ж, проти сонечка, до того ж мамин пояс гарантував від всякої несподіванки. Сестра старша не була прив'язана, вискочила на вулицю, і через неї переїхала тачанка багатого і п'яного, як ніч, хуторянина. А я, бач, був убезпечений від такої прикрості.
Але осінь, але зима!
У ті часи сірники не були поширені. Вогонь добували з жару, а жар приберігали в запічку. Вичадяться дрівця, залишиться самий жар без синястих вогників. Той жар підбивають у запічок і зверху пригортають солом'яним попелом. Вранці прогріє мама печерку в попелі, нагнеться, дмухне, а воно з печерки так жаром і сяйне. Вогонь живе! Ура!
Горщики в ті часи були тільки череп'яні і накривачки до них так само, тільки череп'яні. Вищерблені накривачки призначалися для того, щоб у них переносити жар.
Осінь. У хаті холодно й темно. На столі малюсінька-малю-сінька лампа. Батько вже давно пішов на роботу, так що я не зовсім твердо певен, є він у мене чи немає. Мама порається біля печі. Аж ось двері рип! На порозі сусідка, тітка Ганна Тищиха. Каже;
— Дивлюся, а в тебе вже світло блима. Значить, встала Палажка. Юхим пішов уже на роботу? Мій Марко і Митька теж уже давно подалися.
Мама чистить картоплю. Тітка Ганна присідає біля неї на лаві і каже:
— Сон мені який снився! — І починає розповідати про свій сон.
Пізніше, коли я навчився грамоти і почав книжки читати, довідався про багатьох славних письменників, що вміли розповідати про події з життя, як ніхто! Візьміть хоча б "Сон Обло-мова"! Я цю книжку читав, захоплювався 1. І — не менше захоплювався, коли слухав розповіді про сни тітки Гакни Тищихи, тітки Килинн Губенчихи, тітки Мотрі — маминої сестри, тітки Ганни Кози. Всі вони приходили розповідати про свої сни і розповідали чудово! З їхніх уст у сяйві чудесної української мови випліталися такі цикли новел, що їм позаздрити міг би не тільки Нечуй-Левицький.
Казки, які б не були вони фантастичні, залишали світле почуття. Люди жили трудно, і хотілося їм уві сні побувати в якомусь світлому царстві.
Розкаже тітка Ганна Тищиха свій сон, потім лясне долонями об коліна: "Ой, я тут балу-балу, а там чи не наробить якоїсь шкоди Василь! Той раз упав з полу і такого синяка на лобі нагнав — прости господи! Так я оце до тебе. Позич трохи жару. Мій вичах. Іван удосвіта прикурював цигарку, не загорнув як слід..."
Мама бере тітчину Ганнину щербату накривачку, нагортає жару.
Уже й розвиднилось, а сонця нема. Осіння мжичка. Мамі ніколи, треба позрізувати капусту і поховати її в сінях, щоб чия худоба не допалася, треба викопати буряки, почистити їх і поховати в погріб, треба скопати грядку і часник на зиму посадити.
Та треба дати лад і всьому тому бадиллю, що залишається від літа. Стовбури від соняшників давно вже приплетені до стін хлівця. Туди ж треба приєднати кукурудзяні стебла, треба повидирати, де є який бур'ян на грядках, на межниках, пов'язати снопики і знову тими снопиками утепляти стіни хлівця, де буде зимувати наша корова. Напровесні все оце порубане, посічене, розпарене в теплій воді піде на покорм тій-таки корові.
Цілий ранок ми з мамою біля капусти, буряків, біля всякого отого бадилля. Влітку корови, телята, коні держаться далі від городів. Тепер, коли урожай зібраний, дозволяється і коровам, і телятам, і коням догризати те, що ще на грядках зосталося. Я стою серед двору, мама носить носилками бур'ян до повітки, і ми обоє бачимо, як на город до нас поміж кущами бузини продирається тишківське теля. Телята вже приготувалися до зими. Пообростали клаптями рудої шерсті, форми їх позаокруглю-валися, неначе не жива тваринка, а міх з темно-коричневої вовни! Теля прибилося на наш город, з незвички боязко озирається, але я й мама мовчимо. Тоді воно прямує до нашого теляти, яке порається біля тієї купи, що залишилась від нашої капусти. І вже їх двоє мирно общипують листки на обрізаних качанах і самі качани.
У нас коня немає, але гніда кобила є у дядька Тишка, якого багато пізніше я буду називати Іваном Корнійовичем. Гніда кобила, ніби розуміючи, що літній розмежованості прийшов край, теж переступає на наш город.
Тим часом небо нахмурюється, хмари опускаються на вер— шину нашої верби на городі і на вершини сусідніх, через доріж— ку, вже панських дубів. Мжичить і мжичить. На густій шкірі телят осідає безліч сивих краплинок, і ті телята, ще недавцо руді, теж стають сивими. Коли ж покладеш руку на бік, рука тоне в м'якій волозі. Над луками і лісом, перелітаючи через наш і сусідські городи, метушиться гайвороння, кричить неспокійно, тривожно — по-осінньому. ".
Ось бурякам уже кінець. Мама почистила їх і складає у великі діжки — буде квасить на зиму. З квашеними буряками буде борщ варити, і я вже знаю, що той борщ буде дуже несмачний. Поки мама порається в погребі, я порядкую біля гички — накладаю у рване решето і знову під повітку. Звідси мама буде брати потроху і пригощатиме на ніч нашу корову.
Трудився я чимало, скільки наносив гички — невідомо. Чоботи промокли, свитинку всю вибруднив у мокру землю. Мені не холодно, навпаки, жарко. Тільки ніс на це не зважає — і в теплі плаче так, як і в холоді. Цей ніс — нещастя моє! Хапаючи за нього не дуже поштиво фартушком, мама на ходу витирає його і водночас кричить:
— Макіжний який, уже й змерз! Ану геть в хату, на піч!
На печі гарно. Насамперед тепло. По-друге, тут є віконечко — скельце, вмазане в ту стіну, що виходить в сусідський двір. Можна притулитися лобом і стежити, як пораються по господарству Купріян Якович, його жінка тітка Килина. У них повна хата хлопців і дівчат, це Вихтор, Кузьма, Іван Великий, Іван Малий, Ілько, Оксана, Галька, пізніше народиться ще й Катерина. У них уже нова хата. Вона стоїть спиною до мого віконечка. Що робиться в дворі у Губенків, мені, отже, не видно, тільки коли-не-коли десь за причілком промайне чиясь постать і зникне. Тину між нашими садибами немає. Колись давно, як я ще був малий, батько наш загородив тин, але Купріян Якович, випивши, повалив його. Він кричав, що межу батько провів неправильно, захопив щось там його двору. Батько сплюнув, сперечатися не став, тин прибрав, мама спалила його, і ми — двоє сусідів — почали жити без тину. Непогано виходило, хоч і дошкуляли кури. Вредну натуру мали кури тих років. Наші неодмінно лізли в двір до Губенків, Губенкові — до нас.