Коли кельнер подавав закуску — смачні земляні горіхи, духмяні банани, ще якісь невідомі нам фрукти,— штурман Жигула, показавши на пляшку, запитав:
— Пірат?
— Так, сер,— відповів кельнер,— джентльмен удачі — Генрі Морган.
Він хотів було продовжити розповідь, але, певне, передумав, бо, мить повагавшись, раптом пішов до стойки.
Я оглянув приміщення. Було воно дещо незвичне. Насамперед впадало у вічі барвисте оздоблення,— либонь, розраховане справляти враження на довірливих відвідувачів.
За стойкою, де, як човник на ткацькому верстаті, то в один, то в другий бік снував
спритний чоловічок, не встигаючи наповнювати порожні келихи, яскравіла різноколірна, з десятками різьблених фігур широка дерев'яна стіна.
Різьбяр вклав у роботу немало видумки. З розпущеним волоссям, у дукатах і намисті, сиділа русалка. "Коштовності", розкидані недбало, свідчили про примхливість цієї діви.
Поруч, під високою пальмою, навпочіпки сидів той, кого неважко було впізнати. Тіло його облягав подертий тільник. З лівого вуха звисала масивна сережка. Смолянисто-чорна борідка, на руці, трохи вище кисті, хрест-навхрест дві кістки й череп.
Цей вільний син моря і моряк з портрета— той самий чоловік.
Ми вдруге і втретє підкликали кельнера, начебто для того, щоб наповнити спорожнілі келихи, насправді ж просили пояснити дещо незрозуміле.
Хтозна, чи то кельнеру було ніколи, чи, може, тут крилося інше, а тільки за якусь мить він підвів до нас незнайомця, відрекомендувавши його нащадком якогось Сюрку-фа — Жозефом Сюркуфом.
Із слов'янською гостинністю запросили ми нащадка до столика.
Дивний збіг! Чорні, хвацько закручені вуса, смоляниста борідка і вухо, прикрашене золотою сережкою. Вигляд самовпевнений і грізний.
Спочатку ми розмовляли про те, про се, як і водиться між незнайомими, та розмова дедалі впевненіше входила в чітко визначене співбесідником русло—про історію Сейшелів
273
У2 18 1877-а
і, зокрема, про його прапращура Сюр-куфа.
Він, не криючись, пишався своїм предком.
— Якщо ви не знаєте, хто такий Робер Сюркуф,— категорично заявив Жозеф,— то вам важко збагнути, що таке Сейшели!
З його розповіді довідались, що Робер Сюркуф був піратом, а Жозеф — його праправнук.
Яких тільки страхіть тут не було: абордажні бої і розправа з невільниками, приборкання непокірних і кровопролиття через награбовані багатства — всього й за день і не перелічиш!
Та з почутого в пам'ять врізалася легенда про Сюркуфа.
Хто він?
Сюркуф-молодший почав розповідь з тих давніх часів, коли загадковий Схід, його багатства були невідомі в Європі. На його погляд, відтоді, як Васко да Гама відкрив шлях до Індії, води ці не знали такого безстрашного зухвальця і диявола в образі людини, як Робер Сюркуф.
Якщо з тієї оповіді випустити окремі деталі, лишаються самі тільки "немеркнучі" сторінки історії піратства в Індійському океані, які власною шпагою писав його прапрадід.
Ось що розповів його нащадок.
Уже на зорі мореплавства арабські однощоглові суденця-доу підходили до східного узбережжя Африки. Серед трофеїв — амбри, золота, коштовного каміння — були й невільники — "чорна слонова кістка", як їх пізніше назвали работорговці.
Маври продавали рабів з Мозамбіку та інших африканських країн купцям Сходу, а ті в свою чергу — європейцям. Індія з її скарбами поки що залишалася за сімома дверима, і торгували з нею тільки через арабських купців.
Та прянощі Сходу, його казкові багатства дедалі більше лоскотали збуджену уяву купців Європи... Лихоманка спалахнула в XV столітті, відтоді як було знайдено морський шлях в Індію.
Спочатку португальські, а згодом голландські та іспанські, а ще пізніше французькі та англійські купці налетіли, мов хижаки, на мирні країни Сходу. І перехрестя морських шляхів з Європи в Індію — Сейшельські острови — стали центром піратства.
Купецькі кораблі, вантажені перлами й золотом, поспішали до берегів Європи. Серед розкиданих в океані острівців на них очікували пірати.
Одним з цього племені вільних синів моря — та де там одним — першим серед перших! — був, за словами нашого співрозмовника, Робер Сюркуф.
Тринадцятирічним підлітком Сюркуф залишив рідне містечко Сен-Мало і подався в мандри далеко від Франції.
Це був час, коли піратство процвітало майже в усіх морях, особливо в Індійському океані. І молодий блукач став піратом.
1795 року на кораблі "Емілія" вперше вийшов у море під чорним прапором. Не перелічити суден, які він пограбував. Незліченні і його скарби!
Сюркуф став за короткий строк багатою
275
18*
людиною, але ніщо не могло утримати його на березі.
Знехтувавши умовностями суспільства (Наполеон Бонапарт пропонував йому командувати імператорським флотом, але той відмовився), Сюркуф залишив Францію, підняв чорний прапор і вийшов у море.
Його черговими жертвами стали купецькі бриги "Замболес" і "Пінгвін", в трюмах яких було багато золота й інших коштовностей. Так само зухвало пограбував він у Бенгальській затоці англійський двадцятишестигар-матний крейсер. Пізніше на кораблі "Той, що повертається" почав нападати на всі судна, що йшли зі Сходу в Європу.
На дні океану знаходили собі могилу і купецькі кораблі, і їхні екіпажі: на відміну від своїх попередників, арабських піратів, Сюркуф полонених не брав.
На початку дев'ятнадцятого століття він став повновладним господарем Індійського океану. Про пірата — грозу морів — пишуть книги. Композитор Планкет увічнив його в опереті "Сюркуф".
Ну, а скарби легендарного розбійника? Вони тут, на Сейшелах.
— Десь серед скелястих гір таємні схованки зберігають дзвінкі іспанські піастри, золоті дукати, луїдори, гінеї, коштовне каміння — всього на сотні тисяч фунтів стерлінгів,— самовдоволено закінчив оповідь родич Сюр-куфа і до дна вихилив свій кеяих.
— О, ці імениті праправнуки — нащадки полінезійських вождів і єгипетських фараонів, родичі далай-лами і біблійського царя Соломона! — мовив Жигула.— На кожному острові, у кожній країні їх аж кишить. Щоб виканючити долар, вони ладні удати з себе хтозна-кого.
Жигула розповів, як на Гавайях познайомився з онуком короля Камеамеха.
Я не ставлю під сумнів його слова, бо й сам у Сінгапурі мав можливість бесідувати із "сином" мадам Вонг — піратом в сукні, що в наші дні діє в районі Філіппінських островів!