Опісля виступали ще і ще. Власне кажучи, на порядку денному стояло, як ми зрозуміли, одне питання: вітання прибулих гостей.
Головував на зборах сам Теарікі. Тобто вождь мовчав, лише кивком голови подаючи знак, кому коли виступати. Протоколу ніхто не вів. Лише я сидів із своїм саморобним "дерев'яним" записником і, вмокаючи перламутрову скалку в глибоку, на дні якої хлюпотіло чорнило, стулку черепашки, робив помітки.
— Не лінуйся, пиши, Несторе-літописцю, — пошепки сказав мені Солоний, який сидів поруч. — Таке трапляється не часто, і його слід увічнити.
"Аякже, — подумав я, — увічниш, якщо, крім набору незрозумілих слів і фраз, я так нічого й не збагнув!"
Втім, якщо говорити правду, все було зрозуміло. Остров'яни вітали наш прихід, висловлювали свою доброзичливість та гостинність. А той, перший оратор — дідусь, як виявилось, був ще й уславленим тамтешнім оповідачем — повеко. Він розповідав, що його острів з океану підняв легендарний рибалка Мауї; згадав своїх далеких предків, які не раз відбивали напад ворожих племен. Правда, небезпека підкралася з іншого боку: прийшли попаа — білі люди — і поневолили Туамако.
— Але ви, — ніби вибачаючись, мовив дідусь, — не схожі на тих злих білих людей, і тому полінезійці вас щиросердо вітають.
Розповідь старого засмутила нас. От воно яке, "райське" життя на загублених в океані островах!
Коли пізніше Адам Варфоломійович переповів нам зміст їхніх промов, серце моє стислося від болю.
… Минала година за годиною, а полінезійці все говорили й говорили. Я не знаю, чи їм самим обридло, чи, може, Мотовило допоміг, але промови нараз припинилися.
А трапилось таке. Коли один з ораторів сів, а наступний ще не вийшов, Мотовило, щоб показати перед вождем: мовляв, я хоч і не знаю полінезійської мови, а от по-французьки розумію, уголос вимовив оту завчену приповідку про апетит та їжу.
— О, ляпеті… манжан! — стурбовано сказав Теарікі.
Ці два французькі слова — апетит і їжа — він, мабуть, сприйняв як натяк, що гості зголодніли і пора обідати.
А бодай тобі грець, Мотовило!
Вождь махнув рукою, і оратор, який збирався виступати, сів. Теарікі щось наказав полінезійкам, і ті вийшли з хижки, а через кілька хвилин перед нами вже стояли різні страви: печена риба, перепічки з хлібного дерева, тушкований спрут, а також — що нас найбільше вразило — морські слимаки палоло.
— Еуніце фірідіз? — показавши на ту гидь, запитав Адам Варфоломійович.
— Палоло, палоло! — відповів вождь.
Ці слимаки, яких Паганель назвав по латині "смарагдовими черв'яками", коли їх змішують із кокосовим молоком, справді зеленкуватого кольору.
От тобі й апетит з їдою прибуває! Нехай мене краще з'їдять самого, а молочного супу з черв'яками куштувати не буду.
— Ну, й даремно, — відповів Адам Варфоломійович, жменею зачерпнувши із дерев'яної тарілки густої зеленої кваші. — Ця страва, — їв і примовляв він, — дуже поживна. У слимаках палоло є білки, фосфор, кальцій, різні вітаміни. Чого ж вам іще треба, шановний друже?
Мені нічого не треба було, тим паче — черв'яків, і я заходився гризти щупальці восьминога в соусі.
Не марно кажуть: про смаки не сперечаються. Он Солоному, наприклад, сподобались тельбухи сирих трепангів. Слизькі, нудотливі, а він їх, чортяка, їсть ще й прицмакує:
— Ох і смачно ж! Я, мабуть, попрошу добавки…
Боцман переважно трудився біля риби, а Наталка налягала на фрукти.
За веселим обідом незчулися, як пролетів час.
Небо на заході зайнялося вогнисто — там уже сідало сонце. І тоді, за наказом вождя, всі посунули до лагуни.
Розділ вісімнадцятий
ВОГНЕХІДЦІ
14 лютого, вечір… Поки вождь та його наближені нас вітали, а потім усі разом обідали, інші остров'яни не марнували часу. В кораловому піску неподалік від лагуни вони викопали простору, в людський зріст завглибшки, яму.
Коли ми підійшли, з тієї вирви навіть за кілька метрів пашіло жаром. Дрова давно згоріли, і кинуте на них каміння, увібравши тепло, пагорбилось тепер голомозими, закіптюженими черепами.
— Слухай, Окань, — сіпонув мене за руку Мотовило. — Ми з тобою, здається, безповоротно погоріли. Зараз нас будуть підсмажувати!
Його похмурий каламбур мене розсердив, хоч я й сам, десь у глибині душі, побоювавсь: навіщо було нас вести до цього жахливого вогнища! На розправу? Але ж… Якби тубільці нас хотіли знищити, вони зробили б це одразу, не відкладаючи на безрік. "Щось тут не те!" — вирішив я.
І справді, полінезійці стояли, оточивши нас, — веселі, доброзичливі. Тепер їх було значно більше, ніж при першій зустрічі і там, під час вітальної церемонії в хижці для гостей.
З океану повернулись рибалки й шукачі перлин — молоді, дужі хлопці. Прийшли і ті, хто плавав на сусідній острів збирати горіхи та заготовляти копру.
Усі вони були одягнені в строкаті натільні пов'язки: чоловіки — в короткі, дівчата й жінки — в довгі, схожі на бальні сукні. На руках і ногах у багатьох красувались зроблені з акулячих зубів та з перламутру браслети. Голови дівчат прикрашали пишні вінки; квіти були заткнуті також за вухо та вплетені в довгі, до п'ят, коси. На шиї намисто — нанизані і зв'язані в разки невеличкі, покроплені темними цятками черепашки.
Наталку нашу причепурили. теж, і вона стояла, обнявшись з Туа (подружки нерозлийвода!) — дівчиною, яка її тоді поцілувала. Ніколи не скажеш, що вона, Наташа, не полінезійка. Та ми зараз усі, в пов'язках на стегнах, у які нас вирядили, схожі були на тубільців. Навіть Адам Варфоломійович і той не відмовився від екзотичного вбрання. Він стояв і про щось розмовляв із вождем.
Спочатку Теарікі запропонував нам сісти неподалік від ями, на широких, сплетених з листя острівної рослини — пандануса циновках. Та, зрозумівши, що ми боїмося вогню, наказав відсунути циновки далі.
Сам він опустився поруч з Паганелем і боцманом.
З десяток полінезійців, за наказом вождя залишивши берег, раптом подалися до високої, під пальмами, хижки. Що вони задумали робити, ніхто не знав.
Я відмовився сідати. І, підійшовши до Наталчиної. подружки — Туа, ввічливо сказав:
— Пардон, мадам!
Дівчина зміряла мене з ніг до голови насмішкуватим поглядом — хтозна, чи зрозуміла вона мою французьку мову! — а потім, простягнувши руку, повела до води.