Стежкою, що зміїлася серед трави, пішли ми до того висілка. Зустріч з полінезійцями відбулась кумедно.
Під час перебування на Акулячому острові наша трійця — Журавка, Солоний та Наташа — почула від тубільців і запам'ятала кілька фраз.
— Коли полінезійці підпливли до острова, вони — пам'ятаєш, Наталко? — крикнули: "Кіо рана кой!" — сказав Журавка.
— Щось не пригадую, — відповіла дівчина. — А ось це запам'ятала…
І вона назвала кілька почутих тоді слів: акарі, вака, ойї.
— Ти, Журавко, все переплутав, — заперечив Солоний. — Ті слова, що ти наводиш, тубільці говорили, коли відчалювали од Акулячого. А спершу вони вигукнули: "Ов мей мо пуака іоу!" Ото і є їхнє вітання. Пам'ять мене ще ніколи не підводила, — закінчив він.
Так ми й вирішили: підійдемо до хижок і, угледівши остров'ян, привітаємося по-полінезійськи, як і наполягав Солоний.
З тильного боку висілка, за невисоким підліском — там, де ми зупинились, росли, густо всіяні багряним дрібноквіттям, присадкуваті деревця. Крізь їх живопліт добре видно було широку, звідусюди оточену хижками галяву, все, що діялось там.
Був полудень. Сонце світило прямовисно, стояло над головою, дерева майже не відкидали тіней. Поселення ніби вимерло, — жодної живої душі. Лише біля довгої, мов сарай, хижі ліниво вештався зморений спекою собака; сокорили кури та хрюкало, розлігшись на траві, худе, впалобоке порося.
Хижки — незвичні, якісь казкові. Довкруг стовбури, на них тримається критий пальмовим листям дах. Замість стін — широкі, що зараз були наполовину опущені, циновки. Ні вікон, ні дверей.
Ось із однієї повагом вийшла жінка. На ній строката натільна пов'язка, в косах — велика червона квітка. Жінка несла дошку та ще якийсь важкий кошик.
Підійшовши до пальми, вона сіла в затінку. І, діставши з кошика копру — половинки ядра кокосового горіха, заходилася терти її об дошку. Так полінезійка поралась кілька хвилин. Потім гукнула, і невідомо звідки випурхнула зграйка дітлахів. Вони обступили жінку, вислухали її та й розбіглися шумливо по всьому подвір'ю.
— Мабуть, час показатися людям на очі, — обізвавсь боцман.
— Я теж так гадаю, — згодився Адам Варфоломійович.
— Ану, хто сміливіший? — глянув на нас дракон. — Ти, Мотовило, чи, може, Окань? Мовчите? Тоді нехай Солоний — він знає полінезійське вітання. Іди, Васильку! — підохотив його Андрійович.
Солоний, шкутильгаючи, вийшов з-за кущів. Жінка, як і раніше, сиділа, заклопотана своїми хатніми справами. Дітлахи безжурно вистрибували на галяві.
— Ов мей мо пуака іоу! — вигукнув Солоний і вітальним жестом високо підніс правицю.
Його ліва рука тримала ціпок, на який він зіперся, щоб не натруджувати пораненої ноги.
Я замилувався Василем. Ну, справжній тобі дипломат — посланець з місією доброї волі. У такій позі ще, пам'ятаю з підручника історії стародавніх часів, зображали римських консулів та ораторів.
Але якщо їхні промови люди вислуховували із цікавістю, то слова нашого оратора справили інше враження — викликали переляк.
Побачивши Солоного, полінезійці від здивування спочатку ніби скам'яніли. Коли ж він ще й виголосив вітання, їх охопив жах.
— Мана! Таната! — кричали вони, в розпачі кидаючись навтіки.
— Мана, мана! — відлунювало за кущами, ген коло лагуни.
Солоний не на жарт злякався, відступив назад, у нашу засідку.
— Войовниче плем'я! — вирік він. — І треба ждати найгіршого…
З хижок справді вибігли всі — од малого до старого: чоловіки, жінки, діти. Від лагуни теж з довжелезними киями в руках наближались тубільці, — мабуть, рибалки, яким про все розповіли очевидці недавньої пригоди.
— Мана! То лехуа, — показували діти на кущі, за якими, затамувавши подих, стояв наш загін.
Хмари, як кажуть у таких випадках, збиралися. Полінезійці щось викрикували. З-під навісу виносили довгі піки, товстелезні палиці.
"Відведи й помилуй! — зашепотів я. — Всі ці макогони на наші голови". І щойно я це подумав, як над головою просвистів кинутий чиєюсь нетерпеливою рукою спис.
— Мана! — злякано кричали дітлахи.
Лише пізніше ми дізнались: мана мовою полінезійців означає те саме, що й по-українськи: примара, надприродна сила, перед якою смертні падають ниць. Таната — злий, то лехуа — дерево з червоним рясноцвітом. Усе зрозуміло й просто!
Нам також пояснили, чого проголошене Солоним вітання викликало переляк. З полінезійської на українську "ов мей мо пуака іоу" перекладається дослівно так: дай мені курку, свиню й собаку!
От вам і Солоний, його геніальна пам'ять! Таки мав рацію Журавка, який твердив, що тубільці вітались: кіо рана кой! У полінезійців це, справді, рівнозначне нашому "добридень" або "здрастуй".
Взагалі, я занотував не один десяток тамтешніх слів. Може, коли-небудь напишу поему і словничок цей знадобиться.
Ось кілька полінезійських слів:
акарі — кокосовий горіх, вака — човен, ойї — весло, тани — хлопець, ваїна — жінка, вой — вода, іка — риба.
Ну, і так далі. (До речі, знайдена на дні протоки шхуна "Моана" означає "Океан".) Але розповім про зустріч… Нам було не до курки й не до свині, яких, замість вітання, так недоречно вимагав Солоний.
Остров'яни вишикувались бойовим півколом, готові зав'язати битву. Вони розмахували руками, щось войовниче викрикували, але не нападали, — певне, чекали сигналу.
З кожною миттю збудження наростало. Терпець полінезійців от-от мав увірватися. Коли це з хижки, що стояла осторонь, на високому, порослому травою пагорбі, вийшов старезний тубілець.
І без того пооране борозенками зморщок тіло з ніг до голови було розцяцьковане спіралями, клинцями, силуетами птахів, фігурками людей. Коротка ворсиста пов'язка прикривала стегна. Здавалось, тубілець був одягнений в тільник та смугасті штани.
Обличчя теж татуйоване хвилястими лініями — очі дивились мовби з-за грат.
О, того погляду мені ніколи не забути! Він пронизував до кісток, і я вже подумки попрощався з життям.
— Ось що ти наробив, Солоний, — пополотнілими губами докірливо прошепотів Мотовило. — Краще б взагалі не виходив.
Тим часом на галяві коїлось таке. Старий полінезієць, наблизившись до своїх односелів, зупинився. Єдиним подихом натовп йому відповів:
— Мана!