— І вони долали океан?
— За переказами — долали, — відповів Адам Варфоломійович. — От, наприклад, відомий полінезійський вчений-етнограф Те Рангі Хіроа назвав своїх далеких предків мореплавцями сонячного сходу. Дуже влучна назва!.. Задовго до того, як європейцям стали відомі Гавані, Нова Зеландія, десятки інших острівних архіпелагів, полінезійські мореплавці з кінця в кінець перетинали океан і, звичайно, відвідували ті суходоли. Було колись, — хитнув головою Паганель, поринувши в спогади. — Та, як зазначив мій полінезійський колега, великі човни для далекого плавання спорохнявіли, а душі відважних корабельників переселилися в Країну Небуття. Слава Полінезії кам'яного віку згасла, храми зруйновано, барабани мовчать.
— Чого так песимістично? — вислухавши Адама Варфоломійовича, запитав я. — А от ми й станемо новітніми мореплавцями сонячного сходу.
— Ви ними вже стали, — осудливо кинув боцман, згадавши, мабуть, як ми тонули.
А дотепник Мотовило заохотив:
— Давай, давай, може, надолужимо втрачене!
Ну що ж — човен збудувати не штука. Але якби в нас була сокира — тоді від слів можна було б перейти до діла. У нас же немає ніякого інструменту.
— А що, коли виготовити тесло? — запропонував Окань.
— Спробуємо, — погодилися з ним.
Такі загострені камінці ще в сиву давнину використовували замість сокир. Назад, до кам'яного віку! І ми стали вишукувати пласке, схоже на лезо каміння.
— Ось це, мабуть, згодиться! — подав я Журавці невеличку брилу.
Він обдивився її з усіх боків, кілька разів рубонув нею по дерев'яній колоді.
— Гаразд! — мовив. — Сокира є.
Хлопці звідусюди стягували до берега будівельний матеріал — стовбури пальм, гілля, кору дерев.
Мабуть, на цьому острові ще з часів розквіту полінезійського кораблебудування не кипіла така завзята робота, як тепер! Будували зрання й до смерку, всі трудилися над своїм дітищем — плотом-рятівником.
І от сьогодні закінчили.
— Коли спускають на воду корабель, — сказав Окань, — об нього неодмінно розбивають пляшку шампанського. Цю почесну місію доручають найчарівнішій леді. Ну, чарівниця є, — метнув він грайливий погляд на Наташу. — Затримка за шампанським.
Пліт загойдався на хвилях.
— Треба ж якось його назвати: інакше швидко потоне…
Журавка, мабуть, як і я, потай вірить у різні морські прикмети.
— Давай назвемо "Туамако", — спало мені на думку перше-ліпше.
— Тобі ще не набрид цей атол? — обпік мене поглядом Окань.
— "Дракон і К°"! — кинув Мотовило. — А що — звучить. Чи не так?
— Замовкни! — не підтримали товариші його видумки.
— А може, друзі, наречемо так: "Бе-ло-ні-да-є"! — по складах вимовив незрозуміле слово Паганель.
— Що за белонідає?
— Так зветься сарган із сімейства риб, — розтлумачив природознавець. — Він, як і наш пліт, хвостатий, видовженої форми.
— Взагалі, можна, — краєчком уст посміхнувся боцман. — Але погодьтесь, Адаме Варфоломійовичу, це трохи… ну, як би вам сказати, заумно, чи ба по-науковому.
— Так ми ж науковці, — обвів природознавець поглядом усіх присутніх.
"Гм, це і я науковець!" — у мене, як і в моїх друзів-матросів, в очах застрибали лукаві бісики.
Зійшлися врешті на тому, що пліт назвали просто і, як я гадаю, найправильніше — "НАТАША".
У пробний рейс вирушили боцман і Журавка — бувалі, загартовані моряки.
Хлюпнула хвиля, приплив підхопив, поніс на середину протоки наш ковчег, з кожною хвилею дедалі більше віддаляючи його від берега.
— Щасливого плавання!
— Повертайтесь скоріше!
Ми стояли по коліна у воді, махаючи їм рукою.
Того дня наші мандрівники й повернулися.
Окань устиг навіть накатати вірша. Він звався "Ода на честь прибуття плота". Були в ньому, до речі, такі рядки:
І хоч судома шлунок зводить —
Борщу нема, відсутня каша,
Але в протоці буйно водій
Пливе, не тонучи, "НАТАША".
Ми зауважили, що це непогано, але… бездарно. І Окань образився: він, як і кожен поет-початківець, самозакохано думає, що його літературна спроба — шедевр. І переконати в протилежному Василя неможливо — та ми й не стали цього робити, знаючи, що тільки даремно витратимо час.
— Острів цікавий, — поділився враженням від мандрівки Андрійович. — Як не дивно, а після бурі на ньому лишилося чимало дерев неушкодженими. Мабуть, тому, що хвилі йшли протокою, а дерева ті звідусюди оточені густими манграми. Солоний! — наказав мені. — Збігай до плота. Там на кормі вам гостинці.
Я приніс в'язку жовтавих, схожих на диню, плодів.
Настрій того вечора у всіх був піднесений. Ми раділи, що пліт не підвів, виявився надійним. Тепер можна вирушати ще далі — навіть туди, у західну частину Туамако, де перебуває група науковців з "Буревісника".
А ще боцман повідомив, що біля того острівця, звідки вони щойно вернулися, безліч акул.
— Плавці їхні всюди стирчать з води. Острів той ми стали звати Акулячим.
Розділ чотирнадцятий
НА АКУЛЯЧОМУ ОСТРОВІ
Після того як над плотом боцман припасував вітрило — сплетені з кори циновки, рейси до Акулячого острова ставали дедалі частішими. Вранці — якщо, звичайно, не штормило, — ми вирушали в дорогу і, впоравшись, гнали пліт назад.
Цього разу Журавка, Наташа і я не встигли завидна перепливти протоку. Поки збирали банани, що росли на протилежному березі, а Наташа пірнала по каурі, не помітили, як настав вечір і землю огорнула густа темрява.
Перепливати протоку о такій порі небезпечно: чітких орієнтирів — силует Кілі-Кілі в нічній пітьмі зливався з океаном воєдино — не було, течія бурхлива, хтозна-куди занесе наш ковчег. І ми, загнавши пліт у вузьку невеличку бухту, заночували на острові.
Повний місяць, жевріючи окрайцем, виткнувся з води, освітив притихлий океан, через що хвилі в примарному сяєві здавались сріблястими рибинами, які ліниво, ледь-ледь ворушать хвостами.
Але тут, у лагуні, над якою звівся частокіл пальм, було ще темно — місяць не встиг піднятися у височину і розлити свою срібну повінь. Мигдалевидна, овальної форми лагуна в пітьмі нагадувала велетенське око химери, що байдуже дивиться з-під густих він на берег та на це високе зоряне небо.
Піщаним валом обгородивши неширокий, розташований неподалік від води кораловий майданчик — так, аби через нього не перелізли всюдисущі земляні краби, для яких ласощами є, зокрема, кокосові горіхи, — ми заходились мостити постіль. Володя Журавка носив хмиз, я з Наталкою — сухе бананове листя.