Стало традицією: щоразу, коли дізнаються про загибель того чи іншого судна, — а тоне багато! — в залі Ллойдівського товариства лунають траурні удари дзвона з "Лютина".
І ніяке золото не замінить людських жертв! А пожадливих шукачів підводних скарбів у зарубіжних краях стає більше й більше.
Та ні мене, ні моїх товаришів це примарне щастя — легка нажива — не цікавить. І тому ми не розчарувались, не знайшовши золота.
— Черепашки!? — висипавши на пісок усе, що було в скрині, здивовано мовив Мотовило.
— А на що ж ти сподівався?
— Ну, я думав…
Проте думки своєї Анатолій так і не докінчив: боцман підійшов, розгріб висипаний дріб'язок.
Ось що то було за збіжжя. Видовжені, овальної форми черепашки. Угледівши їх, Паганель від радості, як дитина, заплескав у долоні:
— Друзі, друзі, так це ж фарфорки, інакше — золоті каурі, черепашки, які трапляються дуже рідко і високо цінуються остров'янами. Їх знаходять у так званих "кишенях", тобто між підводних скель, неподалік від Філіппінських і Соломонових островів, а також у районі архіпелагу Фіджі.
— Десь поряд з нашим Туамако? — поцікавився Окань.
— Майже, — відповів Паганель. — Там фарфорки правлять за гроші, — додав він.
— Ого, так у цій скриньці цілий скарб! — глянувши на купку черепашок, вигукнув я.
— Колись, може, й був, — похмуро сказав Адам Варфоломійович. — Але час зробив своє. Хіба ви не помітили, — запитав він, підносячи до очей одну з черепашок, — золотаво-оранжева емаль на ній облущилась. А отже, фарфорка вже не має ніякої вартості.
— Далі! — нетерпляче подала голос Наталка. — Що всередині того лахміття?
Я простягнув руку, намагаючись дужче розгребти збіжжя, та Адам Варфоломійович застеріг:
— Обережніше! Так можна і пошкодити що-небудь, а це ж унікальна знахідка!
— Ось… якісь статуетки, — з-під зітлілого непотребу витяг Мотовило невисокі дерев'яні стовпці.
Їх було з десяток, вищих і зовсім присадкуватих. Невідомий умілець вирізьбив кумедні, із схрещеними на животі руками, фігурки.
— Це — великий полінезійський бог Тікі, — знаюче мовив боцман, показавши на високу статуетку. — Такі, але значно вищі, бачив я одного разу на островах Західного Самоа, в містечку Апіа.
— Авжеж, — підтримав його Паганель. — То — Тікі, і не лише він. Я бачу і бога Лоно, й Макемаке, і Таалоа.
— Цілий виводок божеств, — втрутився і я в розмову.
— Так, у полінезійській міфології їх чимало, але основних — чотири.
Адам Варфоломійович заклопотано почав розбирати решту скарбу.
Були там, щось на зразок риболовецького знаряддя, низки перламутрових гачків, довжелезний, виготовлений з бамбукових скалок гребінець, якась ритуальна, вся у візерунках, з черепашками замість очей, маска, пласка, на коротеньких ніжках, дерев'яна чаша, з якої, сказав боцман, п'ють дурманний напій кава-кава. А ще…
— Перли! — урочисто сповістив Адам Варфоломійович, поклавши на долоню купку круглобоких кульок, як горошини завбільшки.
— Схоже, що вони… — підтвердив і боцман.
— Та ні, — мовив Паганель, — сумніву немає: це перли! Погляньте лишень, — він вибрав найбільшу — чорну, що світилася зсередини якимсь потаємним, несказанно-прекрасним сяйвом. — Це рідкісна чорна перлина, що навіть на островах Туамоту — основному в Полінезії районі, де збирають перли, — трапляється рідко.
Перлини переливались, виблискували мінливо. Здавалось, на долоні палахкотять мініатюрні іскристі сонця, серед яких палало одне, найзнадливіше, — чорне.
Так ось вони які, ці коштовності, виколисані океаном і потім викрадені в нього людиною! Сонця, чарівні й прекрасні.
Ми знали, що кожна перлина коштує тисячі й тисячі. А ця, чорна, сказав Адам Варфоломійович, — десятки тисяч.
— Я читав, — подав голос Журавка, — на Таїті одного разу таку перлину, як горобине яйце, продали за триста тисяч нових французьких франків.
— А це багато? — поцікавивсь я.
— Так багато, що важко й уявити! — відповів боцман. І тут же додав: — Скільки б ці перли не коштували — значення немає! — ми з них Наталці зробимо намисто. Бери, будь ласка! — І Андрійович, забравши у Паганеля перлини, щедро висипав їх Наташі в жменю.
— Ой, що ви!.. — зашарілась дівчина.
Вона почала відмовлятись.
— Сказано — бери! — підтвердив боцман.
— Ви гідні носити таку прикрасу, — великодушно мовив Адам Варфоломійович.
— Ти ж серед нас єдина красуня, мов троянда серед будяків…
— Ну, годі тобі, Солоний, сипати компліменти! Он, бачиш, сердешна вся аж палає, — зупинив мене Мотовило.
А Окань, дарма що йому сьогодні говорили про Жоржа Бізе та про оперу, привселюдно заявив:
— Я про це напишу поему!
— Ну й пиши! — не стали заперечувати ми.
Поки будуватимемо курені, знахідку — перлини, божків та інший скарб — вирішили заховати від моря, щоб, бува, ненароком не змило прибоєм.
Виривши під зламаною пальмою заглибнику, на зів'ялий фікусовий листок обережно поклали перлини. Зверху прикрили їх травою, поряд застромили лозину — поставили мітку.
І коли це робили, я згадав почуті ще в дитинстві перекази про те, як ховають скарби та що говорять, аби їх не знайшли.
— Будьте ви тричі прокляті, кляті-трикляті. Геть, геть з очей! — так, учила мене бабуся, треба приповідати, закопуючи скарби.
"Будьте ви прокляті, кляті-трикляті!" — подумки, з якоюсь дивною побожністю зашепотів я.
Потім гуртом вирушили зводити нове "місто" — табір.
… Хтозна, чия то була скриня. Та можна поклястися, що не рядового матроса! Очевидно, якийсь темношкірий бізнесмен-шкіпер, власник "Моани", скуповуючи на довколишніх островах і атолах копру, придбав у полінезійських нирців за безцінь коштовні перлини. Сподівавсь, мабуть, вигідно збути їх на Таїті чи в якому-небудь австралійському порту і таким чином розбагатіти. Але його "Моана" знайшла могилу на дні протоки, біля цього нічим не примітного коралового острівця.
Так скінчилась одіссея скупника.
Розділ тринадцятий
ПЛІТ "НАТАША"
От і знову про те саме — про їжу…
Після того як боцман оголосив аврал і ми заходилися будувати курені (треба сказати, вони вийшли набагато кращі, ніж ті, в яких ми жили раніше: повалених дерев лежало багато, вибирай перше-ліпше!), минув не один день. За нашими підрахунками, "Буревісник" уже давно мав підійти до Туамако.