Якщо б мені тоді сказали, що мине небагато років і я побачу справжні острови — я б і не повірив. Бо мрія про море здавалася недосяжною.
Хто ж із хлопчаків не хоче стати моряком, думав я. Майже кожен. Але хіба виходить так, як мріється?
Щоранку, як тільки рожевів схід, дядько Федос, — так звали сільського коваля, — умившись криничною водою, перевальцем простував до кузні.
Відігнавши корів до череди, тяглися до кузні і ми — Сергійко, Микола і я. Сідали втрьох на закіптюжений припічок і не зводили очей з коваля, спостерігаючи, як він працює.
Дядько однією рукою брався за держално, смикав донизу ручку — і пузатий, схожий на величезну роздуту жабу міх раптом дмухав на горно, де лежала купка пригаслого вугілля. Спочатку там зміївся, витягнувшись попід стелю, голубуватий димок. Потім, зажеврівши, спалахувало вугілля. Довжелезними щипцями коваль вихоплював з горна шмат розжареного заліза, кидав його на кувалду — і починав клепати. Він так легко і вправно піднімав молот, що мене брали завидки: от аби й собі стати таким дужим! Від кожного удару з-під молота віялом розсипалися вогнисті бризки. Падали на долівку, всівали припічок, а попавши в ночви з водою, люто сичали. І, гаснучи, лишали в кузні запах паленого металу. Минала година, друга. А здавалося — коротка мить. Ми так само зачаровано дивилися, як палахкотить вогонь та клепле осяяний ним дядько Федос.
Потім коваль витирав спітніле чоло і, важко опустившись на міцну лаву, гукав:
— Ану, полундра, підходь ближче!
Полундрою він називав усіх: мого діда, свою кобилу, нашу лайливу сусідку.
Наполоханими горобцями стрибали ми з припічка, несміло всаджувалися біля коваля.
З його слів ми знали, що спочатку він служив на військовому кораблі, потім плавав з китобоями.
Коваль розповідав, а перед нами ніби хлюпотіло море… гриміли шторми… вчувалися слова суворого капітана: "Вперед — крізь бурі й урагани! Море любить тільки сміливих".
Він, правда, жодним словом не обмовився про морських розбійників — піратів. Але ми самі здогадувалися про їх існування і про те, які сутички бувають з ними на морі.
Гінкі щогли кораблів, залиті сонцем гавані, синє-синє море… — все це не раз переслідувало мене навіть уві сні.
Кораблі уявлялись дивовижними палацами — білосніжні та високі, з розкриленими вітрилами вгорі. А матроси — похмурі, неговіркі бородані, серед яких я завжди бачив і себе.
Пізніше я розмову дядька Федоса з сусідкою нашою, тіткою Настею, підслухав.
Хоч коваль і твердив, що вуха мої на локатори схожі, здатні все вловлювати, — проте цього разу початок розмови я проґавив.
Не знаю, з чого вони почали. Коли я прийшов до тітки Насті, щоб позичити сапу, то вже застав, як дядько Федос оповідав:
— Ти й гадки, Насте, не маєш, що то за штукенція — кит!
З сіней, де я стояв, крізь прочинені в хату двері мені було видно, як коваль, зручно вмостившись на розсохлому, рипучому, мов гарба, стільці, вів:
— От якби, приміром, поставити одну на одну кілька хат, а на додачу ще й кузню, то й тоді кит-риба була б набагато більшою.
Щоки в сусідки зарум'яніли. Очі аж сяяли від захоплення й здивування.
Обіпершись рукою об припічок, вона стояла, засмагла, струнка, з короною чепуристо вкладених кіс, і слухала дядька Федоса.
Я навіть не помітив, як і сам захопився його оповіддю.
Цікаво ж як!
— Стою я, бувало, на грот-марсі, — вів далі моряк, — а море… море синє, як твої, Насте, очі! Раптом бачу, на видноколі ніби хто насосом цвиркає — водограї виростають. Отут уже не дрімай! І я подав команду: "Ліворуч двадцять… відстань десять кабельтових — кити!"
Капітан міняє курс — і ми йдемо на приступ.
А потім, вже у кузні, я довідався, що дядько Федос служив марсовим матросом. Марсовий матрос — це той, хто з "воронячого гнізда" — невеличкого майданчика на щоглі — за морем стежить і про все помічене на горизонті доповідає капітанові.
Я теж з хлопцями на високій дуплистій груші гніздо спорудив.
Груша та — дичка, кислиці родить. Тільки й добра, що затінок кружалом на все подвір'я падає.
Микола й Сергійко подавали хмиз, а я вкладав його хрест-навхрест між розлогих гілок.
Грот-марс вийшов хоч куди!
Весною, правда, там оселилися чорногузи. Та поки гніздом користувалися ми.
Я наказував, а хлопці виконували.
Побачивши в кущах дерези худу, з вичовганими боками козу, що дзигою крутилася навколо прикорня, кричав:
— Ліворуч по борту… відстань десять кабельтових — кит!
Мої товариші кидалися до кущів.
Натягнувши тятиву саморобних луків, чи то з рогатки, якою полохають горобців, вони, як і належить китобоям, гарпунили океанського велетня… козу.
Рогата мекала. Прудкіше крутилася, аж поки й зовсім відривалася, перетерши старий налигач. Бігла світ за очі — найчастіше в бережок, на чужі городи, безжально половинячи капусту.
Мати сварилася, розганяла хлопців. А дядько Федос, забачивши це, лише всміхався в руді, схожі на два переспілі колоски вуса.
— Мореплавці, — казав він, — на землі зростають. Дарма, що море далеко від наших країв…
Мені ж здавалось: море поряд, десь за лісами, що темніють ген на видноколі. До нього треба лише дійти. Та моря не було й там.
У цьому я переконався, коли з мамою одного разу їздив у Чорний ліс.
Скільки їхали, все степ та степ — хліба хвилювалися під вітром. А потім такий же нескінченний почався ліс.
Назбирали хмизу, пеньків накорчували та й рушили додому.
Коні бігли підтюпцем. Ішли не кваплячись… Знову припускалися риссю.
Віддавши мені віжки, мама обняла мене за худенькі плечі. Заспівала тихо.
Журлива пісня!
Про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. І трохи веселішу: про вербу рясну, під якою — незрозуміло чому! — стояла дівка красна.
Потім вона похвалила мене, що я хоч і малий, а не лінькуватий, — праці не цураюся. Он і їй допоміг сьогодні.
Як давно те було… Аж не віриться якось, що тепер я, Гайовий Василь Петрович, — матрос океанського корабля "Буревісник". А дехто навіть Петровичем величає, на прізвисько Солоний — себто бувалий та загартований штормами, — дарма, що я матрос другого класу… Може, й не справжній іще моряк, а все ж — моряк.
Колись матроси другого класу звалися юнгами. На судні вони виконували різні, головним чином підручні роботи: замітали палуби, стежили за каютами та іншими корабельними приміщеннями, допомагали стерновим і впередзорящим. Були на побігеньках у досвідченіших мореплавців, яких гордо величали морськими вовками. Кожен юнга мріяв стати таким же випробуваним штормами; переймав досвід бувалих моряків, старанно вивчав морську справу.