(Не треба пояснень, що він мав на думці, говорячи про ту "сірість". Це писано ще за тих часів НЕП-у, коли ще можна було говорити про офіційний колір совєтської дійсности, від якої він намагався втекти все своє життя, але нарешті наважився — вибрав для цього найнестямніший час.
Він був здивований моїми розповідями про мої пригоди з 1927 реку, коли я вибирав свою долю засобами визову й риску смерти в ім'я свободи. Я робив цей вибір на початку моєї дороги... Любченко вибирав щось подібне, але вже пізно. Для нього не було вже невтрального місця для розгону в майбутнє. Одне тільки нас єднало: ми не лякалися.
Я, казав він, пізнав ціле інферно нашої дійсности. Коли стрілявся Хрильовий, я був віддалений від нього всього лиш кілька кроків і мав можливість бачити останній погляд його згасаючих очей. І ви розумієте, що це значить для того, щоб збагнути наш час. Я питав, чи міг Хвильовий уникнути цього драстичного жесту, відійшовши, наприклад, на еміграцію, на що Любченко не мав точної відповіді. Це, казав він, складне, психологічне, можливо навіть судьбоносне питання. Він не міг уникнути тієї кулі. Просто тому, що він належав до генерації, яка вірила в ідеології. А завівшися, не бажав бути за жива притчею во язицех.
А як Тичина? З такого єлейно віруючого в церкву та потрапити без пересядки в блюзнірського її запереченця. О, Тичина! Це питання. Мені інколи здавалося, казав Любченко, що внутрішньо він ні в чому не змінився. Його лиш дуже злякано. Його застрашено і, як зайця, загіпнотизовано Приголомшено. Зацицькано бляшками і тутулами. Любченко оповів, як одного разу, на Новий рік, йому з одним колегою, прийшла думка набрати зерна і рано-раненько піти до Тичини "посівати". На слова "сію, сію — посіваю, щастя й радости бажаю", Тичина розплакався, як дитина. Але враз схаменувся. Товариші! З цим жартувати не можна. Це в'яжеться з культом, — казав він перестрашено. — Це старий, народний звичай... — пробували йому перечити, але він не давався: — Ні, ні, ні! Ви знаєте. Ви добре знаєте!
А чи хто з них вірив у комунізм?
Так вірити, як свого часу вірив, скажемо, Фальківський, або навіть Хвильовий — так більше не вірили. Була "віра" навернутих. Оглашених. Рильського, Яновського, Бажана... Корнійчука. Був вибір між бути і не бути. А далі вже звичка. Треба було накиснути в тому квасі аж до отупіння. До наївности. Щоб від тебе на милю несло тим духом. Ти мусів затовкти той жаргон, ті жести, ту поведінку... І вірити ad absurdum.
Але сила, яка могла ґвалтувати сумління такої маси невіруючих, мусіла бути надзвичайною.
Без сумніву. її ефектність базувалася на релігійній бездумності. Це змова людей, пов'язаних між собою страхом перед думкою. Найбезпосередніша сила, яка не знає контролі. Проти якої не зможе встояти ніякий аргумент, контрольований глуздом. Чи можна було древньому єгиптянинові доказати, що бик Апіс не є бог? І в цьому, на коротку мету, їх сила. Як і кожна сліпа віра, побудована на льоду замерзлої уяви.
Приблизно, розмови в такому дусі між нами не вгавали і Любченкові іноді не легко було давати раду з радикальним їх ставленням, на що він ще не мав продуманих поглядів.
А при тому ми багато вештались по Києву. Заходили на різні вулиці, розглядали різні будови, обговорювали їх архітектуру. Обідали, звичайно, в Театральному ресторані, де я несподівано зустрів знаного земляка з Праги, Євгена Вирового, який прибув сюди подивитися на Україну і тількищо вернувся з Дніпропетровська, звідки він був родом і належав колись до визначних громадських і культурних діячів тодішньої Катеринославщини. У Празі він був також завжди активним членом української колонії і належав до різних, переважно культурних, організацій. Приватно, він вів досить знану контору філятелістики і матеріяльно був гараз забезпечений.
Для мене це була приємна зустріч, я познайомив його з Любченком, він розповів нам про теперішній Дніпропетровськ, де він не знайшов нікого зі своїх колишніх знайомих, а саме місто, як і всі інші міста України, дуже змінилося. А опісля ми разом пішли на виставку картин київських художників в Музеї Українського Мистецтва на вулиці Олек-сандрівській.
Цікава для нас справа. Ми могли бачити те, чим жило українське мистецтво Києва у такий незвичайний час. Залі музею були заповнені картинами переважно незнаних мені мист-ців. Переважно веселі, свіжі кольори, багато сонця, пейзаж, жанрові теми. Киевлян вражала відсутність, так званої соці-ялістичної тематики, а також портретів вождів. Без Сталіна, без Ворошилова, без фабричних димарів, без добрих робітників і поганих куркулів. Такого Київ на своїх виставах ще не бачив і це кидалось одразу всім у вічі.
Для глядача, що хотів би бачити цю виставу через за-хідньо-европейські окуляри, вона могла б видатись відсталою в розумінні форми. Техніка формалізму, здається, не втішалася тут особливою шаною, можливо тому, що її довгі роки переслідувалось тут режимом, а можливо й тому, що сам Київ, своїм відчуттям естетики розминався з Парижем, який на заході вважався суворим диктатором не лишень моди жіночих суконь, але також мистецьких смаків. Парижанин назвав би мистецтво Києва провінційною відсталістю, а київ-лянин віддячився б Парижеві компліментом декадентського звиродніння. Об'єктивно, хто з них має рацію, дивлячись з точки бачення універсального, не легко сказати, особливо, коли ви не квапитесь зайняти становище европействуючого сноба... Найкраще залишити це питання на сумління історії, яка напевно мас для цього в своїх шуфлядах безкомпромісо-ве визначення.
Для мене, сирого серцем мужика, незалежне й само-стверджуюче мистецтво наших київських чарівників барви й пензля, припадало дуже до густу і будучи щирим, я насолоджувався ним далебі безпосередніше, ніж, скажемо, мистецтвом Кокошки, а то й самого божественного Пікассо.
Опісля, у крамниці мистецтва Соломки на вулиці Воло-днмирській, де ми знайшли юрбу мистецтвознавців, ці теми довго розжовувалися, при чому там раз-ураз згадувалися імена О. Мурашка, Нарбута і ще когось і при цьому підкреслювалось, що в Києві не раз концентрувалося 'мистецьке життя царської імперії. Тут працював динамічний Рєпін, демонічний Врубель, серафимічний Васнецов... А мені здавалося, що Київ в області сходу Европи створений для мистців самим Господом Богом, так само, як для мистців заходу, скажемо, Рим. Про це також ми гуторили з Любченком в його робітні, під його портретом, роботи прекрасного чудодія цієї штуки Ана-толя Петрицького.