Добре також працювала харчова кооперація, яка в самому Рівному нараховувала 4.200 членства, вела 26 споживчих крамниць, кілька крамниць загальних, рибний басейн, їдальню для працівників міських інституцій. Головою Союзу кооператив, або Центросоюзу, був Василь Мороз, а головою міської кооперації — Юрій Лпчик.
Дуже важливою справою було урухомлення чималої кількості! виробничих підприємств, малих фабрик та заводів
— макаронів, хатнього приладдя, смарів, упряжі, посторонків, мотуззя. Вибивали валянки, виробляли щітки, гребінці, щітину, шкіри, ремінь, каву, крупу, пшоно, мило, не забуто навіть за чорнило. По околицях діяли вапнярні, пекарні, пивоварні, ґуральні, цукроварні. І коли взяти ..на увагу несприятливий час, як також, що все це робилося силами українських людей, багато з яких було в цьому щойно початківцями, то все це давало багато підстав для оптимізму, і що під цим оглядом наше суспільство було на добрій дорозі.
Хоч поруч з цим, на головній вулиці, почали появлятися таблички незнаних тут фірм виразно не місцевого походження. Ми не робили собі ілюзій, що нові завойовники дадуть нам можливість розгортати вільно нашу господарську ініціятиву, якої нам так дуже було потрібно.
Дуже задовільно відбувалося оформлення населення національно. Здавалося, що минулі століття полонізації, моска-лізації не залишили тут глибокого сліду. Міста цілковито переходили на українську мову і навіть деякі виразно польського походження села, як Зелений Дуб, Мости, Гута, які за Польщі знаходились під сильним тиском "ревіндикації", говорили, як і в минулому, виключно українською мовою.
Вулиці міст, як завжди, як звичайно носили назви не українські. Особливо за покійниці Польщі, старанно дбалося, щоб під цим оглядом нічого не дісталося українцям. Все, до найменшого закапелка, носило назви Пілсудського, Костюшки, Третього мая, Міцкевича ітд, ітд. Тепер почалися зміни. Вулиця Галера стала вулицею Петлюри, Міцкевича — Шевченка, Словацького — Біласа й Данилишина, Понятовського — Хмельницького, Костюшки — Коцюбинського, Бандурського
— Шептицького, Скорупки — Коновальця, Ворцеля — Ольги Басарабової, Чернецької — Міхновського, Литовська — Кру-тянська. За совєтів ці самі вулиці звалися Сталіна, Леніна, Ворошилова, Пушкіна, Шолохова. Німці і собі почали подвизатися. Головна вулиця почала зватися Гітлера, хоча ця назва довго не втрималась, бо комусь здавалося, що вона не вистачально гідна носити таке ім'я, а тому її перезвано на Ґерінга... Що згодом також змінено і з тих самих причин. І її зведено до просто "Німецька". Бідна вулиця. Протягом одного тільки півстоліття її назву змінено шість разів. Але української назви ця великомучениця так і не дочекалася.
У мене вдома, на Топольовій вулиці 21, яку було перезвано на Поштову, де ще недавно було досить людно і шумно, тепер було тихо і порожньо. Невеликим моїм господарством заправляла добряча Ганна Мучинська, яка визначалася надзвичайними куховарськими талантами, як також добрими інформаційними прикметами, від якої можна було довідатись про всі новинки. Вечорами я слухав вісті, інколи якийсь концерт, приймав відвідувачів і перед сном читав Даф Купера про Талейрана.
Потребував відпочинку і тому в суботу 15 листопада вирвався на пару днів до Дерманя з наміром заїхати там до свого шваґра Семена на Запоріжжю і побути деякий час на самоті. Виїхали ми з Трифоном, звичайно, Фіятом, день був похмурий, земля притрушена сніжком, дорога погано мощена, безлюдна. Після нашого міського гамору, це виглядало ідеальним царством ідеального спокою.
Ми хотіли проскочити село за-темна, по можливості непомітно, особливо там, де жили мої чисельні родичі на кутку Балаби і де приходилось їхати попри самі їх подвір'я. Щоб цього оминути, ми вибрали іншу польову доріжку, поза селом з наміром опісля повернути назад до місця нашого призначення.
Але коли ми переїхали село і виїхали в поле та проїхали з пів кільометра дороги, ми потрапили у справжню халепу. Дорожина була тісна для авта, місцями засипана снігом і в одному місці ми безнадійно загрузли. Було темно, віяв північно-західній вітер і довкруги нічого живого. Трифон робить відчаяні зусилля, щоб вирватись з лабет стихії, мотор несамовито гурчав, але авто лишалося на місці. І що було нам робити? Лишати машину, йти до села, яке ми хотіли оминути, і шукати там рятунку.
Це було там зовсім недалеко за пагорбком хвилин п'ятнадцять ходи. І коли ми так возилися з тим автом, і всіляко роздумували, що маємо робити, як несподівано помітили з боку села на пагорбку кільканадцять людських силуетів, які швидко наближалися до нас. І в скорому часі біля нас опинилося з десяток дядьків, озброєних всіляким знаряддям... А між ними і був мій двоюрідний брат Андрій Рудий. — А ми так і знали! Це ж він! — навипередки говорили вони. — Бо хто інший міг їхати сюдою автом... Як тільки ми зачули мотор — кажу: напевно Влас. І напевно загруз. Ану-те, кажу, хлопці, за лопати! І от воно є. І дуже добре, — казав на це брат Андрій. То ж у нас саме весілля. Віддаємо наймолодшу сестру Ганну. От це так-так! А я хотів, було, їхати за тобою до Рівного та почув, що ти в Києві...
І вони кинулись до авта, розчистили сніг, підложили коли, а Трифон, як натисне на газ — машина випурхнула на рівне місце, як пташечка... А далі вже всі гуртом перепхали її через поле просто на Андрієве подвір'я..
А там хата ясно світилася, довкруги повно молоді. От тобі й відпочинок! Просто з корабля на баль. Багато метушні, та привітань, та обіймів. Але саме весілля на цьому нічого не виграло. Зібрані хлопці та дівчата почали церемонитись та співати патріотичних пісень — "Ой, видно село", та "Нам поможе святий Юрій" і все разом виглядало скорше на зібрання в народньому домі, ані ж на весілля. І при тому виявилось, що дівчата вже не пам'ятають всіляких тих "весільних", бо це, мовляв, уже пережито, а старі жінки вже соромились також "таке співати" і вони були здивовані, коли я з ними вельми не погодився. Я сказав, що старі весільні пісні мені дуже подобаються, як і взагалі ввесь старий весільний обряд — заручини, коровай, розплітання, виряжання до шлюбу, вінчання та перезва, та розходинн. Ні, ні, ні! Це було дуже гарно, це старі наші звичаї і ми не сміємо їх соромитись. І при цьому я почав збирати старших молодиць і співати з ними коровайні пісні. Ми не мали самого короваю — великої, округлої, пшеничної хлібини, оздобленої за-квітченою "різкою", але ми пригадали чимало коровайних пісень — "Засвіти, Боже, з раю до нашого короваю, щоб було виднесенько, краяти дрібнесенько". Та всіляке таке інше і з цього вийшло все таки весілля. І пригадали собі, як то бувало пекли коровай із всілякими церемоніями, що мало символізувати благословенство та добробут молодого подружжя.