Ідучи пішки до міста, вражала велика тиша й безлюдність. Ніде ні живої душі. Що це могло значити? І не було навіть кого спитати. Порожні вулиці, мовчазні будинки, закриті двері, а іноді й ставні. Але я все йшов і йшов далі. А, дійшовши до вулиці, яка за моїх часів звалась Директорською, повернув направо з наміром йти далі вгору здовж Ліце-ального парку гень отуди, де за містом, під горбиком жив Бжеський. Дуже знайома вулиця з високим по лівому боці муром, що відділяв парк, по якій колись щодня ходилося до гімназії, що містилася отам вище у "домі Бакимера".
Проминуло три безлюдних кільометри і враз я наткнувся на щось живе. Проходячи побіля площі перед ліцеєм, я помітив збоку в заглибині під муром німецьке поліційне авто, в якому сиділо двох ес-есів. Побачивши мене, один з них кивнув на мене пальцем. І коли я підійшов, він спокійно, флегматично запитав: — Як ваше прізвище? — Я відповів. — Хто ви такий? — Я відповів. — Маєте документ? — Я показав йому свою посвідку ДНБ. Він прочитав її, глянув на мене, нічого не сказав, віддав посвідку і буркнув: — Можете йти.
А коли я добився до Бжеського і коли він побачив мене на своєму порозі, він витріщив очі: — "Як ви дійшли? — було перше його питання. — Ногами, — відповів я. — Але ж там сьогодні облава. Ловлять людей. Все вивтікало в гори. На вулицях стріляють в кожного без попередження. — На щастя, я цього не знав, — відповів я. — Не в тому щастя, що ви не знали, а в тому, що з вами нічого не сталося, — казав Бжеський. Я оповів лишень про мою зустріч з ес-есами і це все.
Моє прибуття внесло сюди чимало відпруження. Бжеський зі своєю дружиною Надією сиділи вдома за закритими дверима і ніхто не наважувався вийти надвір. У них недавно народилась дочка, яку вони намірялись сьогодні зробити православною християнкою, але з огляду на тих там ес-есів, цю церемонію приходилось відложити на пізніше. Тим часом я мав намір відійти до Тилявки.
Але як тепер дістатися до Тилявки? П'ятнадцять кільо-метрів на схід. Ще не так давно, це не було для мене проблемою, я діставав від міста підводу і все було полагоджено. Але не так воно виглядало тепер. Хто тепер пуститься їхати в таку дорогу? Хіба що йти пішки. Одинцем. На власне ризико. Одначе, я вирішив дістатися туди за всяку ціну. Пішки так пішки.
Тим часом я лишився ночувати у Бжеських. Вони жили у невеликому власному домику, що вони самі собі збудували за українським стилем, що позначалося особливою формою дверей і вікон, а в середині його стіни були розмальовані різними, переважно полтавського взору, фресками. Бжеський особливо любив бібліотеку вибраних ним книжок і тепер вона виглядала досить поважно. Коли 1939 року сюди прийшли большевики і Бжеським прийшлося втікати закордон, їм найтяжче було розставатися з їх бібліотекою. Пані Надія оповідала, що опісля вона кілька разів переходила нелегально кордон, ризикуючи життям, щоб забрати деякі, особливо вартісні їм книжки.
На щастя, ця їх бібліотека досить добре збереглася... Можливо, дякуючи тому, що в цій хаті оселилася українська родина, яка розуміла вартість таких речей і зуміла їх зберегти. Коли Бжеські вернулися, вони доповнили свою збірку новими книгами, але тепер ось постає нова небезпека і їм знов прийдеться з цим розстатися.
Другого дня політична погода виглядала, здавалось, сприятливіше, ес-еси від'їхали, облаву було знято. На вулицях знов появились люди. Говорили лишень, що було забрано певну кількість людей, яких кудись вивезено.
А я вирішив ще попитати щастя і зайти до міської управи... І, можливо, роздобути якусь підводу... Я розумів, що тепер це виглядало досить безвиглядно і не тільки тому, що змінено прихильну до мене міську управу, голова якої Трохим Бригадир давно гуляє десь в партизанці, а також тому, що ніякого транспорту вона тепер не має. Але купіць нє ку-піць, а потарґоваць можна, як кажуть поляки. Я все таки зайшов до відомого в Крем'янці, двоповерхового будинку з балькончиком на пригорбку, що від прадаена правив там за міську управу.
І був надзвичайно здивовений. На місці бувшого голови, мого колишнього гімназійного товариша Бригадира, я знаходжу солідну постать мого колишнього директора тієї ж гімназії Сергія Ульяновича Міляшкевича.
Вельми приємна зустріч. Як завжди, діловий, репрезентативний "наш пан директор", що бувало за часів Польщі вивозив на своїх плечах заборонену, небажану нашу гімназію, так і тепер, видно, він мусить це робити з управою міста Крем'янця у ці часи трудні, під пануванням примхливого й небезпечного гебітскомісара Мюллера. Роля далеко не заздрісна і припала вона для Сергія Ульяновича напевно не випадково. Його вигляд, його діловість, його дипльоматична зручність напевно багато до цього спричинились. Його заступником був далі Кирило Крестямполь, той самий, що і за Бригадира.
Сергій Ульянович був також немало здивований. — Дуже несподіваний гість. Чим можу вам, пане Самчук, служити? — казав він своїм швидким говором, що так добре пам'ятався мені ще з часів юначих. Мені так і здавалося, що я зайшов до його кабінету, щоб вислухати догану за недобру поведінку.
Тепер він сидів за широким бюром свого уряду, а я сів насупроти нього на кріслі. І пояснив йому, за чим я сюди прийшов. — Знаєте..., — казав він своїм розброюючим тоном, при чому його блискучі сині очі приплющувалися у вираз неприємносте. — Тепер це... Ви самі знаєте... Як це тепер з нашими дорогами. І чи хто відважиться тепер їхати. — Мені прийшлося поясняти, переконувати, гарантувати, що їхати зо мною, нема небезпеки... Він дивився на мене з виразом обережного недовір'я, але все таки сказав: — Ну... Спробуєм. Може хтось відважиться. Але я не ручаюсь. І треба зачекати.
І він почав одразу акцію, покликав секретарку, дав їй доручення. Після цього ми з ним погуторили, згадали гімназію, мені було цікаво чи він пам'ятає мене з того часу. Так Пам'ятає. Він слідкував за ходом мого літературного діяння, знав про мої відчаяні спроби вирватись за кордон. Можливо йому, як суворому легалістові, і людині обережного поступо-вання мої спроби поведінки були надто ризковані і небезпечні, але я пояснив йому, що в нашому випадку, не було місця для безпеки. Лишатися в глухій провінції, замученій по-ліційними обмеженнями на півголодному раціоні покорму для душі і тіла, для мене значило знищенням. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя під гнітом чужої окупації.