— Це вже хай тобі не болить, — відповідає мама ображено.
Стоїмо ні в сих ні в тих. Мишкові, певно, незручно за мене, а я вже ладен язика собі відкусити. Отак завжди: щось ляпну, а потім каюсь.
Та ось на ганок виходить капітан. Я його досі не бачив. А за ним іще кілька військових.
— Увага! Зараз викликатиму допризовників. Кого викличу — шикуйтесь отут, — і показав під стінку праворуч.
— Бойко!
— Коваль!
— Костюк!
Мене й Мишка назвав майже останніми. Я вже став побоюватися, що, може, забули, не внесли до списку.
— Ходім! — тягну нетерпляче Мишка за руку.
Як капітан кінчив, забігали молодші командири, що вийшли разом із ним. Вони супроводжуватимуть нас у дорозі. Відраховують, наказують шикуватись по чотири у ряд. І всі вони піхотинці, хоча б один моряк чи танкіст!
— Це тільки до Харкова, — каже Мишко. — А звідти вже по військових частинах розішлють.
Шукаю очима маму.
— Синку, я тут!
Махає рукою, пробирається ближче. Хустка зсунулась їй з голови, але мама не помічає того — дивиться тільки на мене. Хочу крикнути їй, щоб поправила хустку, та в цей час капітан махнув рукою: рушайте! Командири заметушились, закричали на всі голоси: "Наліво! Праве плече вперед — кроком руш!" І ми, штовхаючись чемоданами, клумаками, торбами, рушили на вулицю.
— Ать–два! Лівою!
Командири стараються, аби наша колона набула військового вигляду. Ми й самі старанно відбиваємо крок, аж підошви починають боліти, а поруч поспішають матері, сестри, батьки. Вони намагаються не одстати від нас, але ми вже не належимо їм, поміж нами й батьками пролягла смуга відчуження, яка розділятиме нас багато років.
До Харкова їдемо пасажирським поїздом. Сидимо в купе майже один на одному, притихлі, засмучені, думками ще там, на пероні. Навіть Мишко, якого ніхто не проводжав, який ні з ким не прощався, і той скис. А що вже казати про мене?
Мама так і не поправила хустку. Коли поїзд рушив, вона йшла поруч із вагоном і все примовляла:
— Твоя мати не плаче.
І сама, певно, не помічала, як по обличчю котилися сльози.
Тепер уже поїзд мчить з усіх сил. Мелькають телефонні стовпи, пропливають поля, села, невеликі гаї. Хто прилип до вікна, хто слухає нашого супровідника — помкомвзводу. Ми йому приберегли місце і пишаємось потай тим, що він їде у нашім купе, один з–поперед одного пригощаємо його всім, чим багаті. В цьому нема якогось запобігання або підлабузництва: помкомвзводу становить частку того дивовижного світу, в який ми незабаром вступимо. Супровідник не відмовляється од щедрих дарунків: їсть усе підряд, охоче відповідаючи на наші безконечні розпитування. З усіх його відповідей до нас доходить одне: що служба в армії — це "не фунт ізюму", що хто в ній не був, той попаде, а хто побув, той "не забуде"! Бо армія, це вам не іграшки, в армії перш за все дисципліна: кругом — і всі "розговорчики"!
У Харків приїхали в обід. І одразу ж — у лазню.
— Одпарить цивільний душок, — пояснив супровідник. — І патли обстригти. Щоб звірів не розплоджувати.
— А як я не хочу? — Мишко до нього.
Помкомвзводу приціливсь на Мишка строгим оком, сказав:
— В армії забудь: хочу — не хочу! В армії — кругом! — і всі розговорчики!
Залунав сміх.
Лазню брали приступом: хто перший вдереться.
— Куди?! — хотів перепинити нас здоровенний дядько. Так і втаскали його аж у роздягальню. А він люто вимахував віником і лаявся:
— Жеребці оглашенні!
Набилося повно. Мишко встиг захопити комірчину, в якій вішати одяг. Гукає до мене:
— Только, сюди! Роздягайся швидше. Орда налетить, то й ряжки не дістанеш.
Поскидали з себе одежу, замкнули комірчину і з номерками в руках стали пробиватись до інших дверей, звідки шугала пара.
Захопили вільну лавку недалеко од кранів. Лавка широка, слизька, хоч катайся. І ряжки дерев'яні, з мідними ручками. Мідь аж зелена, дерево ж чорне: з них, мабуть, милися ще дореволюційні купці.
Тільки прилаштувалися, як до нас підбігає отой підлабузник, що біля помкомвзводу увивався. Підбіг і дві ряжки на лавку:
— Товаришу командир, сюди! Ось вільна лавка!
Ми б йому показали "вільну": Мишко уже й ряжку вхопив, так супровідник тут як тут. Підійшов, ляснув Мишка по голій спині, приязно спитав:
— Миємось? Порядочок…
А лакуза біля нього мало не хвостом вимахує:
— Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию!
Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерігаємо, як лакуза упада біля командира. Набрав води теплої, шурує спину, язиком мало не лиже.
Мишко дивився, дивився, а потім за ряжку і до кранів.
— Ти що?
— Нічого.
Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку:
— Він його зараз помиє.
Я рукою попробував: вода, наче крига.
— Стань так, щоб він нічого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнісінько так, як у лакузиній.
Я, звісно, став. Що мені: важко? Стою і дивлюся, як лакуза командирові спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тільки крекче блаженно.
— Порядочок! А тепер обливай…
Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим більше, що й Мишко вже упорався: поміняв ряжки. А лакуза радий старатися:
— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!
Ніколи не думав, що командир так розізлиться і почне лаятись. Особливо, коли він, зірвавшись із лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потім мені Мишко розповів, що він встиг підмінити й другу: та вже була із окропом.
Тут же, у лазні, ми з Мишком і постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.
Як вийшли із лазні, супровідник голосно запитав:
— Хто хоче сходити по обід? Мишко смик мене за рукав:
— Только, підем?
— Підем!
— Ми, товаришу командир!
Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на місці. І тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!
— Товаришу командир, а де той обід?
— У військовій частині… По два — шикуйсь!
— Товаришу командир, а куди наші пішли?
— На станцію, в ешелон… Праве плече вперед — кроком арш!
— Товаришу командир, а хіба нас не будуть розсилати по частинах?
— Розговорчики! Ви в строю чи на досвітках?!
Військова частина, у якій мали брати обід, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б і на трамваї під'їхати, аж ось командир скомандував: "Стій!" — і ми побачили масивні зелені ворота з червоною п'ятикутною зіркою. Ворота одразу ж відчинилися, і ми зайшли на широчезний, вимощений бруківкою двір. Довкола довгі двоповерхові будинки з червоної цегли.