— Казала ж: бери оту, більшу. А в цю, бач, не влазить…
Більшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал!
Старець і то надіти її не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забіжу, ночувати не буду, якщо мені оту торбу нав'язуватимуть!
Довелось мамі знову братися за голку та нитку.
А тепер намагається набити вже цю торбу по самісіньку зав'язку.
— О, і сухарі! Що я, старець, чи що?..
— Та дурненький! Це ж насушила тобі на дорогу. Захочеться їсти, от і погризеш.
— Еге, погризеш… Щоб усі з мене сміялись.
— Хто там із тебе сміятиметься!
— Всі! А сало навіщо?
Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повістці чорним по білому написано, що брати з собою. Ложку і пару білизни. А про харчі — жодного слова.
Врешті ми таки вклалися. І тут до мене підходить брат.
— Це тобі. На дорогу.
— Що там іще?
Сергійко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жмені. Я наставляю руку, і в долоню мою сипляться мідяки. Ціла гора мідяків.
— Карбованець і сорок сім копійок, — каже брат. — Бери!
Я по–справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергійкові оддавати ці гроші. Збирав більше року — на "Конструктор". Не дозволяв собі купити найдешевших цукерок. Навіть якось мамі сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощі, то щоб його пайку оддавала грошима.
— Залиш краще собі. Тобі ж на "Конструктор"!
— Не хочу.
Стоїть, на мідяки і не гляне. Боїться, мабуть, що не витримає — попросить назад.
— Ну, дякую! А тобі що привезти?
— Нічого. Я так, без оддачі…
Понипав, понипав, згодом знову підійшов:
— Ти мені пришли трохи пороху… І патронів…
Гаряче обіцяю прислати і те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброїти, аби лишень порадувати брата.
Лягаємо пізно, о першій. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде і море, і лазня, — не допомогло.
— Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся…
Шарувала мені спину, аж шкіра тріщала. А тоді заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть!
— Тим паче! Я не хочу червоніти за тебе!
Наче мама збиралась бути при тому, як із мене волосся зніматимуть!
Вимитий, прилизаний, лягаю в постіль. Не встиг, здається, і заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась наді мною, проводить теплою долонею по щоці:
— Синку, пора… Запізнимось…
Насилу розплющую очі. М'яке тихе світло ллється по кімнаті, у плиті потріскують дрова, шипить, стікаючи з каструлі, вода: мама вже готує мені сніданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсім?
Дивлюся на маму, на її завжди заклопотане обличчя, і хвиля гарячої ніжності омиває моє серце. Ніжності й жалю до мами. Думаю, як їй сумно буде без мене, вперше починаю розуміти, що чотири роки здаватимуться їй набагато довшими, ніж мені. Хочеться підійти до мами, сказати щось хороше і втішне, та знаю наперед, що нічого із того не вийде. Щось одразу скує мої руки, одбере мову…
Мама й не підозрює, що діється зі мною. Повертається до мене, повторює лагідно:
— Синку, пора.
Так, треба вставати. Рахую до трьох, потім до десяти, врешті на п'ятнадцяти сповзаю з ліжка. А мама вже стоїть із кухлем води, із чистим, з комода, рушником…
Виходимо, коли ще й не дума світати. Надворі темно, по–осінньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама і сердиться, що застуджуся.
В Ольки не світиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь.
— Як знаєш, — сумно згоджується мама.
Збори — у військкоматі, а вже звідти поведуть на станцію. Ми прийшли майже перші, у дворі ще порожньо, тільки над ворітьми червоне полотнище: "Палкий привіт допризовникам — гідному поповненню Робітничо–Селянської Червоної Армії!" Це ж і я — гідне поповнення! Мимоволі випинаю груди, розправляю плечі. Торбу кинув долі і заступив її, щоб не впадала у вічі.
Поступово двір наповнюють новобранці. Сходяться по одному й гуртом. Ті, що прийшли самі, одразу шукають вільне місце під стіною, туляться несміливо до неї. Ті ж, що в гурті, ввалюються із сміхом, з галасом, навіть з музикою. Ось уже в одному кінці двору гармошка і в другому — гармошка, одна з–поперед одної виводять, яка голосніша.
Эх, яблочко, да куда котишься,
Как на службу попадешь —
Не воротишься!
Пусть он землю бережет родную,
А любовь Катюша сбережет!
Тут же й Катюші — без цих не обійдеться. Виснуть на ліктях у хлопців і на крок не відходять. Співають, розмовляють тихцем, а деякі вже й очі хусточками втирають — дурні сльози розвозять. Хлопці їм: "бу–бу" та "бу–бу", оглядаються на всі боки зніяковіло. Добре, що хоч Ольку не взяли із собою: ану ревіти надумалася б! Що б хтось міг подумати? Тут хоча б маму втримати од сліз…
Стоїть, засмучена, аж постаріла, не зводить з мене очей.
— Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирів… Та пиши частіше…
Слухаю маму в піввуха. Що такий гамір довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пір, поки нас розішлють по частинах. Він же записався у танкісти, а я, як відомо, у флот.
Аж он і він. Продирається крізь натовп, крутить головою — шукає мене.
— Мишко! — махаю рукою. — Сюди!
Побачив, повернув у наш бік. А мені аж на душі потеплішало.
— Військово–морському — привіт!
— Привіт, броня!
Ляснули щосили долонями, потисли руки. Через праве Мишкове плече недбало перекинута сумка, на лівому — осіннє пальто. Комірець сорочки розстебнутий, мовби не осінь надворі, а літо. Ще й кепка задом наперед.
— Чого запізнився?
— Та прощавсь із старими. Домовилися, що не будуть проводжати…
— Може, ти нас познайомиш? — втручається мама. І вже до Мишка: — Мені Толя про вас багато розповідав.
Я кажу Мишкові, що це — моя мама. А мамі кажу, що це — мій товариш Мишко Кононенко.
Ну, от і познайомились. Тепер уже мамі можна й додому вертатись. Бо хто його зна, коли нас поведуть на вокзал.
— Ти не хочеш, щоб я тебе провела?
Відчуваю, що образив маму, хоч зовсім того не хотів. Просто було соромно перед товаришем, що мене проводжають, наче маленького. Однак вистачає розуму не говорити того мамі, натомість кажу, що дуже хочу, аби мама провела мене до вокзалу. Тільки вона може втомитись. А ще додому добиратися треба…