— Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третій од краю, прибери свої сідниці!
Пилюка набивається в рот, піт заливає очі, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений:
— Ворушіться швидше! Ярчук, ви що, заснули?
Ввалюємося нарешті в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тіло. А над нашими головами уже лунає команда:
— Лежачи… по мішені… заряджай!
Отак нас учили стріляти, поки настав день, коли кожному видали не учбові, а справжні, бойові набої. З важкими, хижо загостреними кулями.
В цей день хвилювались не тільки ми — нервувалися й наші командири. Адже по тому, як ми поцілимо у мішені, оцінюватиметься їхня робота.
Особливі надії вони покладали на тих, що вже мали значки "Ворошиловського стрільця". В тім числі на Мишка й на мене. І ми їх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрілятимемо так, щоб інших завидки брали.
— Только, а ти ж хоч у мішень поцілиш? — пошепки питає Мишко.
Я на нього аж розсердився.
— Поцілю не гірше од тебе!
Сьогодні стріляє лише наш взвод. Але з нагоди такої події прийшов і комроти.
— Ну, орли, готові до бою?
— Готові, товаришу капітан!
— Тоді починайте.
І наш лейтенант подає команду:
— Взво–од, на вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!
Біжимо. І таки недаремно ганяли нас усі ці дні командири: підхоплюємося й падаєм, як автомати. Потім повземо по–пластунському.
Ось і окопи… І бруствери, на яких можна перевести подих.
— Лежачи… по мішенях… заряджай!
Клац–клац! — клацають затвори.
— Перше відділення стріляти готове!
— Друге відділення стріляти готове!
— Третє відділення стріляти готове!
Лейтенант підбігає до командира роти, бере під козирок:
— Товаришу капітан, взвод до стрільби приготувався!
— Починайте.
— Взво–од… слухай мою команду!
Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мішені давно вже на мушках, пальці — на гашетках.
— По міше–нях… вогонь!
Господи, хоча б поцілити!
Бах! Бах! — ліворуч і праворуч.
Зібравшись із духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвідомлюючи навіть, що роблю. Випускаю всі десять куль як одну.
— Одставить! — шипить над самісіньким вухом помкомвзводу.
Товариші мої ще стріляють, старано цілячись, я ж, висмаливши всі набої, стовпом стою в окопі.
— Що ж це ви? — питає докірливо лейтенант, і я не смію навіть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жевріла надія, що поцілю в мішень, то тепер переконаний, що всі кулі послав "по молоко".
Врешті постріли вщухли. Збуджені, розчервонілі бійці одкладають гвинтівки, а командири поспішають до мішеней. Зупиняються біля кожної, рахуючи пробоїни, ми ж нетерпляче чекаємо результатів. Хоч мені й чекати нічого: і так усе ясно. Навіть Мишко не пробує цього разу мене втішати. Лише питає:
— Ти що — сказився?
— Одстань! — відвертаюсь од нього і мало не плачу.
— До твоєї дійшли,— каже Мишко.
І без нього бачу, що до моєї. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоїни. "Знайдете, як же!" — виникає мстива думка. Мені хочеться, щоб там завалилася земля.
Од гурту одривається наш командир відділення, мчить до окопів.
— До командира роти! Бігом!
Беру обважнілу гвинтівку, біжу. Біжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Біжу і пригадую, яке найсуворіше стягнення може накласти командир роти.
— Ваша мішень? — питає комроти, і обличчя його зовсім не суворе. А лейтенант… Лейтенант, їй–богу ж, усміхається!
— Моя, — відповідаю розгублено.
— Молодець! — каже капітан і ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скільки ви вибили? Дев'ять куль у яблучко, а десята — у сімку!
— Молодець! — повторює комроти і дивиться на мене майже закохано. Я ж настільки ошелешений несподіваною удачею, що не відчуваю навіть радості. То вже пізніше, коли лейтенант вишикує взвод і капітан виголосить мені перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькі й тендітні, а потім все більші та більші, особливо коли другого дня прийде комбат і спитає лейтенанта:
— Де ваш орел? Покажіть!
Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Відповідав комбатові, що так іще змалку стріляв — поціляв у кожну копійку.
Комбат теж сказав, що я молодець. І всі: і лейтенант, і командир відділення, і весь наш взвод — гордилися мною.
В той вечір мені не дуже хотілося спати. Писав додому листа, розповідав мамі, що став снайпером, що сам командир полку тис мені руку й обіцяв послати на стрілецькі змагання. А братові переказував, що у мене вже є гвинтівка і я стріляю а неї скільки захочу, що не забув про свою обіцянку і скоро пришлю йому і набої і порох. Іще додав під кінець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: після змагань мене обов'язково заберуть у дивізію або й вище. Так що чекайте нової адреси, а тоді вже напишете відповідь.
А через день настало похмілля. Сам комбат захотів побачити, як я стріляю, тож мені вручили десять набоїв і повели до мішеней.
Цього разу не лунала команда. Я сам заліз в окоп, поклав лікоть на бруствер, а на лікоть — гвинтівку і, посадивши на мушку ледь видиму мішень, випустив усі десять набоїв точнісінько так, як і вчора,— за одним подихом. Командири одразу ж кинулись до мішені, та краще б вони і не бігли: всі десять куль пішли "по молоко"!
Мені дали ще десять набоїв і наказали не поспішати — старанно цілитись. Я цілився, аж очі вилазили, але результат був той самий: кулі летіли куди завгодно, тільки не в мішень.
Довелося слідом за першим посилати додому другого листа. Що стрілецькі змагання відкладаються на невизначений період, і тому пишіть на стару адресу.
СЛУЖБА, СЛУЖБА…
Ідучи в армію, я ніколи не думав, що військова служба може бути такою важкою. Був переконаний, що в армії тільки те й роблять, що стріляють з гвинтівок та кулеметів, катаються на конях і танках та щонеділі хизуються у новенькій формі перед цивільним населенням. Служба здавалася легкою й приємною, і в тому винні були насамперед кінофільми й книжки, якими ми зачитувались. А також один морячок, мій односелець, який служив на Чорноморському флоті й одного разу приїхав на десять діб до батьків у відпустку. Коли він ішов вулицею у широчезних кльошах, що мели пилюку, ми бігли слідом, ковтаючи заздрісну слину.