– Привіт!
– Послухай, тобі не дісталося за вчорашнє? – спитав я.
– О ні, – відповіла вона заспокійливо і додала: – Але ще дістанеться. Я маю на увазі всякі балачки. Люди вміють робити з мухи слона.
Я заспокоївся, побачивши, що людський поговір не обходить Мейган.
– Власне, я прийшов сюди, щоб запропонувати тобі одну річ. Розумієш, ти мені дуже подобаєшся, і, гадаю, я тобі теж…
– Страшенно, – ввернула вона із запалом, який мене стривожив.
– І нам дуже добре разом. Отож, я гадаю, було б непогано, якби ми одружилися.
– О! – сказала Мейган здивовано. Саме здивовано, а не приголомшено.
– Ти справді хочеш зі мною одружитися? – спитала вона, ніби хотіла твердо в цьому переконатися.
– Над усе в світі, – сказав я щиро.
– І це означає, що ти мене кохаєш?
– Дуже.
Її очі були серйозні, а вигляд рішучий.
– Ти найкраща у світі людина, але я тебе не кохаю, – сказала вона.
– Я зроблю так, що покохаєш.
– Так не піде. Я не люблю примусу, – сказала вона і замовкла, потім додала сумно: – Я не та жінка, яка тобі потрібна. В мене краще виходить ненавидіти, ніж кохати.
В її голосі чулося якесь дивно піднесення.
– Ненависть не вічна. А кохання вічне, – пояснив я.
– Справді?
– У кожному разі, я в це вірю.
Знову запала тиша.
– Так, значить, ні? – спитав я.
– Ні.
– І ти не лишаєш мені жодної надії?
– А яка з цього користь?
– Справді, ніякої, – погодився я. – Якщо вже ти кажеш ні, то зовсім зайве на щось сподіватися.
Отак-то. Я виходив з дому трохи приголомшений, про те з досадою відчув на собі пристрасно-зацікавлений погляд Роуз і зрозумів, що вона багато хоче мені сказати.
Вона й справді забідкалася, що, мовляв, і години не лишилася б після того страшного дня, якби не горопашні діти й містер Сіммінгтон. Бо ж хто піде в дім, де сталося вбивство! Дуже мило з боку цієї міс Холланд, що вона бере на себе турботу про дім і дітей, та чи не заманулося їй стати господинею в домі? Бідолашний містер Сіммінгтон нічого не бачив у своєму житті, а звісна річ, удівець – нагодиться хитра жінка і обкрутить його. Що варто цій Холланд стати місіс Сіммінгтон номер два?
Я машинально погоджувався, аби швидше зникнути, але Роуз міцно тримала мого капелюха, упиваючись припливом злості.
Мені раптом стало цікаво, чи й справді Елсі Холланд подумує стати господинею у домі. А може, вона просто щира й порядна дівчина і намагається взяти на себе домашню роботу, щоб утішити вбитого горем господаря? А чому, власне, вона не повинна стати місіс Сіммінгтон? Дітям потрібна мати, а Елсі була добра душа. Крім того, вона чарівна, якість, що її чоловіки завжди цінують, навіть такий сухар, як Сіммінгтон!
Я поринув у ці роздуми, напевне, з тим лише, щоб забути про Мейган. Дивлячись збоку, можна б подумати, що я пішов просити її руки в пориві безглуздого добросердя, за що й дістав відкоша. Але то тільки збоку. Насправді, я був певен, що Мейган належить мені і мій обов'язок доглянути її, зробити щасливою, вберегти від зла. В цьому і тільки в цьому вбачав я сенс свого майбутнього життя. Я вірив, що вона і я належимо одне одному, і не збирався здаватися! О ні! Мейган моя жінка, і я заволодію нею!
Повагавшись трохи, я попрямував до контори Сіммінгтона. Мені раптом здалося, що Мейган не усвідомлює всієї складності свого становища, і вирішив будь-що допомогти їй.
У містера Сіммінгтона нікого не було, і мене одразу ж провели до його кабінету. По прикушеній губі і підкресленій стриманості я зрозумів, що був небажаним.
– Доброго дня, містере Сіммінгтон, – привітався я рішуче. – Боюсь, у мене не зовсім діловий візит – скорше я прийшов у особистій справі. Почну одразу ж. Сподіваюсь, ви здогадуєтеся, що я закоханий у Мейган. Сьогодні я попросив її руки, але вона відмовила мені. Та на цьому я не спинюся.
Я бачив, як змінився в Сіммінгтона вираз обличчя, і легко міг прочитати його думки. Мейган була небажаним членом його сім'ї. Сіммінгтон, я був певен, людина чесна, добра і, мабуть, ніколи й не думав, щоб відмовити Мейган, дочці покійної дружини, у домівці, але її одруження зі мною стало б для нього полегкістю. Нараз його обличчя пом'якшало, і він обдарував мене стриманою усмішкою.
– Сказати по правді, містере Бертон, я й гадки про таке не мав. Я бачив, що ви дуже прихильні до Мейган, але для нас вона завжди була дитям.
– Вона вже не дитя, – заперечив я.
– Ні, ні, я не про її вік.
– Вона одразу ж подорослішає, досить лише дати їй таку можливість, – сказав я сердито. – Вона не доросла ще свого віку, я знаю, але це питання одного-двох місяців. Про себе, якщо вас цікавить, можу розповісти все, що ви забажаєте. Заможний і маю чисту репутацію. Я піклуватимуся про Мейган і зроблю її щасливою.
– Як це схоже на Мейган, – скрушно мовив він.
– Вона змінить свою думку, я певен. Але мені хотілося спершу обговорити все з вами.
Містер Сіммінгтон оцінив моє ставлення до нього, і ми розійшлися дружньо.
Йдучи від Сіммінгтона, я зустрівся з міс Емілі Бартон.
– Доброго ранку, містере Бертон, – привіталася вона лагідно. – Я чула, що ви вчора їздили до Лондона.
О, звісно, вона все правильно чула! її очі були ласкаві, але не без лукавинки.
– Я їздив до свого лікаря. Міс Емілі усміхнулась.
– Кажуть, ніби Мейган ледь по спізнилася на поїзд і вскочила в купе, коли він рушив.
– З моєю допомогою, міс Бартон. Це я втягнув її туди.
– О, вам просто пощастило. Це дуже небезпечно.
Просто неймовірно, як стара незаміжниця може поставити чоловіка в дурне становище! Від подальших тортур мене врятувала місіс Дейн Калтроп, що надійшла зі своєю гостею, міс Марші. Місіс Дейн Калтроп говорила прямо.
– Доброго ранку, – привіталася вона. – Я чула, ви змусили Мейган купити собі трохи пристойного одягу. Гідний вчинок, містере Бертон. Коли людина так робить, це означає, що в неї дуже практичний інтерес. Мейган завжди мене непокоїла. Адже дівчатка, ніби й недурні, так часто втрачають розум, правда?
З тим судженням вона й пішла до рибної крамнички, а міс Марпл залишилася стояти біля мене. Помовчавши якусь хвилинку, вона сказала:
– Знаєте, місіс Дейн Калтроп незвичайна жінка. Вона майже завжди має рацію.
– Це трохи відлякує від неї, – сказав я.